Розділ 8: Характерник

Остап вів її через селище мовчки, але кожен його крок відлунював у Василині, як удар серця. Сонце вже піднялося над горами, золотаве світло лягало на дахи хат, на вишиті сорочки, на шаблі, що блищали на поясах чоловіків. Люди розступалися перед ними — не з повагою, а з обережністю. Погляди ковзали по ній, як по чужому предмету, що може виявитися або скарбом, або зброєю.

Василина йшла за ним, намагаючись триматися з його кроком. Він ішов швидко, впевнено, не озираючись. Кожен його крок був точним, рішучим. Вона бачила, як люди дивляться на них — жінки біля колодязя, що зупинилися з відрами в руках; чоловіки, що гострили зброю, поклавши руки на рукояті; діти, що виглядали з-за кутів хат, широкоокі, цікаві.

Ніхто не говорив. Ніхто не зупиняв їх. Але в повітрі висіла напруга — щільна, відчутна. Селище знало про неї. Знало, що вона — Наречена Води. Знало, що востаннє така жінка ледь не знищила їхній світ.

Вона відчувала ваг їхніх поглядів. Важкий, гнітючий. Їй захотілося опустити очі, сховатися за Остапа. Але вона тримала голову високо, спину рівно. Не показувала страху. Не показувала слабкості. Бо інакше — вони ніколи не прийняли б її.

Вони зупинилися біля високої скелі, що нависала над селищем. На ній — вузька стежка вгору, вирізьблена в камені, з викарбуваними рунами. Остап пішов першим, не озираючись, але його рука ледь помітно стиснулася в кулак — ніби він стримував себе.

Стежка була крутою, вузькою. З одного боку — скеля, з іншого — безодня. Камінь під ногами нерівний, місцями покритий мохом, слизький. Руни на скелі світилися тьмяним блакитним світлом — ледь помітним удень, але живим. Вони пульсували в такт її серцю, ніби вітали, визнавали.

Остап піднімався легко, звично. Його чоботи не послизнулися жодного разу. Він знав кожен камінь, кожен поворот. Василина йшла обережніше, тримаючись рукою за скелю. Вітер посилювався з кожним кроком, тягнув за волосся, за одяг, ніби намагався скинути вниз.

Вона не озиралася. Не дивилася вниз. Тільки вперед, на його спину, на широкі плечі, що здавалися непохитними, як сама гора.

Василина піднімалася слідом. Вітер тут був сильнішим, холоднішим, пронизував светр і шкіру. На вершині відкривався вид на всю долину: Січ, оточена горами, ніби чаша з живої землі; водоспад унизу, що тепер здавався маленьким, але все ще шепотів щось своє; і далекий горизонт, де небо зливалося з туманом — кордон між світами.

Вид захопив дух. Василина зупинилася, не в силі відірвати погляд. Світ розпростягався перед нею — величний, первозданний, безкрайній. Гори здіймалися темними хвилями, вкриті лісами й снігом на вершинах. Небо — синє, чисте, з рідкісними хмарами, що пливли повільно, як кораблі. Сонце сліпило очі, але вона не відводила погляд.

Січ унизу виглядала маленькою, але міцною — фортецею, вирізаною з каменю й дерева. Хати розкидані по долині, з'єднані стежками. Палісад темніє по периметру, вежі стирчать, як зуби. Вогнища димлять тонкими стрічками сірого диму. Люди — маленькі фігурки, що рухаються повільно, розмірено.

А водоспад — той самий Шипіт, що привів її сюди — падав з висоти білою стрічкою, розбиваючись об каміння внизу. Його шум долинав навіть сюди, тихий, але невпинний. Ніби він дихав. Ніби жив.

І горизонт — там, де небо зливалося з землею, був туман. Не звичайний туман, а живий, що рухався, пульсував, змінювався. Сіро-блакитний, з відблисками срібла. Це був кордон. Між цим світом і тим, з якого вона прийшла. Межа, яку не можна просто перейти. Межа, яку охороняв Остап.

Остап зупинився біля краю. Стояв нерухомо, спиною до неї, дивлячись униз. Вітер тріпав його волосся, жупан. Руки склав на грудях. Постава напружена, але спокійна. Він стояв так довго, не рухаючись, не озираючись.

— Тут я стою, — сказав він тихо. — Кожен день. Кожну ніч. Сторожую, щоб ніхто не пройшов без дозволу. Щоб темрява не просочилася. Щоб цей світ не зламався.

Голос його був тихим, але вона чула кожне слово. Вітер приносив їх до неї, ніби хотів, щоб вона зрозуміла. У голосі — втома. Не фізична, а душевна. Втома від століть самотності, від вічної варти, від відповідальності, яку ніхто інший не міг нести.

Василина підійшла ближче. Вітер майорів її волоссям, пасма торкалися його плеча. Вона відчула його тепло — попри холодний ранок, попри мокрий жупан, що досі не висох.

Вона стояла поруч, майже впритул. Відчувала тепло його тіла — гаряче, живе, таке контрастне до холоду, що він демонстрував. Відчувала запах — диму, шкіри, металу, чогось гірського, чистого. Відчувала його присутність — могутню, але самотню.

— Ти один? — запитала вона.

Голос тихий, обережний. Вона боялася зламати цю мить, цю тишу, ця довіру, яку він несподівано виявляв.

Він не відповів одразу. Тільки видихнув — довго, важко. Плечі опустилися. Руки розімкнулися, звисли вздовж тіла.

— Був не один. Колись.

Два слова. Але в них — цілий світ болю.

Вона чекала. Не поспішала. Знала — він скаже. Якщо дасть йому час. Якщо не тиснутиме.

Вітер вив між скель, приносив запах снігу з далеких вершин. Сонце пригрівало, але не зігрівало. Птах кружляв високо в небі — один, великий, темний.

— Була жінка. З того боку. Як ти. Вода її покликала. Я подумав… що це доля. Що це шанс. Я відкрив їй двері. Довів сюди. Навчив. Захищав.

Він говорив повільно, ніби кожне слово коштувало йому зусилля. Голос тремтів ледь помітно. Пальці стиснулися в кулаки, розтиснулися, знову стиснулися.

Його голос став тихішим, ніби слова рвалися з грудей.

— А вона відкрила двері іншим. Темним. Тіням, що чекали століттями. Вони прийшли. Багато загинуло. Я… я вбив її власними руками. Коли вона вже не була людиною.

Пауза. Важка, болісна. Він стояв, дивлячись униз, на долину, на Січ, на місця, де, напевно, відбувалася та битва. Де гинули люди. Де він втратив все.

Василина відчула, як холод пробіг по спині — не від вітру. Вона уявила це — його, з мечем у руці, перед жінкою, яку кохав. Жінкою, що перестала бути людиною, стала чимось іншим, темним. Як він піднімав меч. Як вдаряв. Як дивився, як вона падає.