Розділ 7: Козаки не з легенд

Василина прокинулася від звуку, який спочатку здалася їй частиною сну: далекий спів, низький, багатоголосий, ніби гори самі заспівали. Вона розплющила очі. У хаті було світло — не сонячне, а золотаве, ранкове, що пробивалося крізь маленьке віконце з різьбленими віконницями. Повітря пахло свіжим хлібом, травами й димом від печі.

Спів долинав звідкись здалека — чоловічі голоси, глибокі, резонуючі. Вони співали без слів, тільки протяжні звуки, що зливалися в одну мелодію, давню, як самі гори. Це не була пісня у звичному розумінні — це був заклик, молитва, ранкове привітання світу. Василина слухала, завмерши, і відчувала, як щось усередині відгукується на ці звуки — ніби її кров пам'ятала цю мелодію, хоч вона ніколи її не чула.

Світло падало косими променями, залишаючи на підлозі золоті смуги. Пил танцював у повітрі, легкий, ніби живий. Стіни хати були оштукатурені білим, прикрашені вишитими рушниками з червоними й чорними візерунками. У кутку — ікона, потемніла від часу, перед нею — маленька свічка, що догоряла. На полицях — глиняні горщики, мідний глечик, дерев'яні ложки. Все просте, але з любов'ю зроблене, з душею.

Вона підвелася. Тіло боліло в тих місцях, де вчора вдарилася об камінь, але біль був дивно приємним — ніби м'язи згадували щось давнє й раділи цьому. Сріблясті візерунки на зап'ясті все ще були там: хвиля, що обвивала калину, тепер пульсувала повільно, як тихе серцебиття.

Вона провела пальцями по візерунках — вони були теплими, живими. Коли торкалася їх, по тілу пробігала легка хвиля тепла, ніби вода текла під шкірою. Візерунок не просто пульсував — він дихав разом з нею, у такт серцю, у такт подиху. Вона відчувала його як частину себе, як щось, що завжди там було, але тільки зараз прокинулося.

Ковдра, під якою вона спала, була грубою, вовняною, але теплою. Пахла вовною, травами, димом. Матрац під нею — солома, шелестіла при кожному русі. Жодних пружин, жодної м'якості, до якої вона звикла. Але вона спала глибоко, без снів, без кошмарів. Вперше за багато місяців.

Вона підійшла до вікна. За ним — селище. Ранок у розпалі: чоловіки рубали дрова, жінки несли відра з водою, діти ганялися за курми. Але все це було… іншим. Одяг — вишитий, з грубої тканини, але яскравий, з червоними й чорними візерунками. Чоловіки носили жупани, широкі пояси з шаблями, деякі — оселедці на виголених головах. Жінки — довгі спідниці, сорочки з широкими рукавами, намиста з монетами й коралями. Ніхто не дивився в телефони. Ніхто не говорив голосно в навушники. Тільки голоси, сміх, спів і стукіт сокир.

Василина стояла біля вікна, дивилася — і не могла відірвати погляду. Це було, ніби дивитися на живу картину, на світ, що існував поза часом. Жінка біля колодязя набирала воду у дерев'яне відро, її дитина — маленький хлопчик у вишитій сорочці — тягнув її за спідницю, щось питаючи. Чоловік на подвір'ї гострив сокиру на точилі, іскри летіли, він насвистував щось собі під ніс. Старенька бабуся сиділа на лавці біля хати, пряла вовну, веретено крутилося в її руках легко, звично, ніби само.

Ніхто не поспішав. Ніхто не бігав, не нервував, не дивився на годинники. Час тут тік інакше — повільніше, розміреніше, ніби його було достатньо для всього. Ніхто не жив у майбутньому, не думав про завтра, про дедлайни, про плани. Всі жили зараз, у цю мить, у цей день.

Вона відчула, як щось стиснулося в грудях — не страх, а туга. За чим? За тим світом, де все було звично, або за цим, де все було справжнім?

Вона не знала відповіді. Той світ — з його комфортом, технологіями, швидкістю — здавався далеким, нереальним, ніби сон. А цей — з його простотою, живістю, справжністю — відчувався рідним, ніби вона тут народилася.

Але туга була. За бабусею, що вже відійшла. За квартирою, де вона жила. За роботою, яку любила. За подругами, з якими пила каву по суботах. За світом, що був її.

І водночас — не був. Бо в тому світі вона завжди відчувала себе не на місці. Завжди трохи чужою. Завжди трохи самотньою.

Двері скрипнули. Остап увійшов — без стуку, ніби хата була його. У руках — дерев'яна миска з кашею, шматок хліба й глечик з водою. Він поставив усе на стіл, не дивлячись на неї.

Він ішов безшумно, хоч підлога була дерев'яною. Кроки впевнені, тихі. Одяг — той самий чорний жупан, що вчора, тільки сухий тепер. Волосся з срібними пасмами зібране в низький хвіст, кілька пасом впало на обличчя. Він виглядав втомленим — тіні під очима, напружені плечі. Ніби не спав усю ніч. Або спав, але не відпочив.

— Їж, — сказав коротко. — День буде довгий.

Голос хрипкий, низький. Без емоцій. Він поставив миску на стіл — не грубо, але без ніжності. Він не дивився на неї, ніби уникав зустрічі очима.

Василина сіла. Руки тремтіли, коли брала ложку. Не від страху — від хвилювання. Від того, що він тут, поруч, що приніс їй їжу, що піклується, хоч і намагається цього не показувати.

— Доброго ранку, — сказала вона тихо, ніби перевіряючи, чи він узагалі вміє відповідати на такі слова.

Він подивився на неї вперше з того моменту, як увійшов. Очі — сталево-сірі, але вранці вони здавалися світлішими, ніби сонце розтоплювало лід. У них промайнуло щось — здивування? Тепло? Біль? — але так швидко, що вона не встигла зрозуміти.

— Доброго, — відповів він. І це слово прозвучало так, ніби він не говорив його століттями.

Голос став м'якшим на мить. Тільки на мить. Потім знову стверднів, і він відвернувся, пішов до вікна, став спиною до неї.

Вона їла мовчки. Каша була проста — гречана, з маслом і зеленню, але смакувала так, ніби її готували з любові. Вона не пам'ятала, коли востаннє їла щось настільки справжнє.

Кожна ложка була смачною. Каша гаряча, ситна, з присмаком трав — кропу, петрушки, чогось ще, чого вона не впізнала. Хліб темний, грубий, з хрусткою скоринкою, пахнув димом від печі. Вода в глечику чиста, холодна, з присмаком каменю й гір. Вона їла повільно, насолоджуючись кожним шматком, кожним ковтком.

У тому світі їжа була швидкою — перекуси, кава на винос, обіди в офісі перед монітором. Вона не пам'ятала, коли востаннє снідала так — сидячи за столом, у тиші, відчуваючи смак.