Розділ 6: Світ по той бік

Василина йшла за Остапом мовчки, намагаючись не відставати. Кожен крок відлунював у грудях — не від втоми, а від того, що земля під ногами була іншою. Твердіша. Живіша. Каміння не просто лежало — воно ніби дихало під підошвами кросівок, які тепер здавалися чужими, недоречними в цьому світі.

Її кросівки — сірі, зі стоптаними підошвами, забризкані грязюкою з того, старого світу — залишали неглибокі сліди на вологій землі. Вони були тут чужими, як і вона сама. Джинси прилипли до ніг від вологи, футболка під курткою стала важкою від холоду. Але найдивніше було те, що вона не мерзла. Повітря охолоджувало шкіру, але не пронизувало до кісток. Ніби цей світ приймав її тіло, пристосовував, змінював.

Стежка вела вниз, у вузьку ущелину між скелями. Місяць світив яскраво, але його світло було холодним, срібним, як лезо шаблі. Повітря пахло не просто хвоєю — в ньому був присмак диму від вогнищ, мокрої шерсті, старого металу й чогось гострого, ніби пороху після пострілу. Вона не чула птахів. Тільки далекий гул вітру в соснах і тихий скрип шкіряних ременів на поясі Остапа.

Скелі навколо здіймалися темними стінами, вкритими мохом і лишайниками, що світилися тьмяним зеленкуватим відблиском у місячному сяйві. Десь високо, на уступах, рослі кривих сосен чіплялися за камінь кореням, неначе пальцями. Вода десь поруч — Василина чула її шепіт, тихий і невпинний, ніби ріка йшла паралельно їхньому шляху, супроводжувала, не відпускала.

Він ішов попереду, не озираючись. Широкі плечі в чорному жупані, мокрому й важкому від води. Шабля за поясом гойдалася в такт крокам — тихий, ритмічний звук, що заспокоював і лякав водночас. Його волосся з срібними пасмами майоріло на вітрі, і в місячному світлі ці пасма здавалися справжнім сріблом.

Кожен його крок був впевненим, точним — він знав цю стежку напам'ять, кожен камінь, кожен поворот. Не спотикався, не зупинявся, не перевіряв шлях. Ішов, ніби частина цих гір, їхнього кам'яного серця. Його постава була прямою, але в ній не було зарозумілості — радше втома, глибока, вічна втома того, хто несе тягар занадто довго.

Василина намагалася не дивитися на нього занадто довго. Але очі самі поверталися до нього — до шрамів на руках, що виднілися з-під рукавів, до того, як він тримає голову: гордо, але втомлено, ніби століття лягли йому на плечі.

— Скільки тобі років? — запитала вона раптом, не витримавши тиші.

Він не зупинився, але голос відповів тихо, без емоцій:

— Більше, ніж ти можеш порахувати.

— Сто? Двісті?

Він мовчав мить. Вітер посилився, прогнав крізь ущелину холодний подув, що ніс із собою запах снігу з далеких вершин.

— Досить, щоб побачити, як світ змінюється, і досить, щоб зрозуміти, що нічого не змінюється.

Василина відчула укол. Не злість — сум. У його голосі не було жалю до себе. Тільки констатація. Ніби він уже давно змирився з цим. Вона хотіла запитати ще, але слова застрягли в горлі. Що можна сказати людині, яка прожила більше, ніж час?

Вони йшли далі в мовчанні. Стежка звужувалася, скелі здавалися ближчими, небо над головою — вужчою смугою зірок. Василина чула своє дихання — занадто голосне, занадто швидке. А його — рівне, спокійне, ніби він міг іти так цілу вічність і не втомитися.

Вони вийшли з ущелини на відкриту галявину. І тоді вона побачила.

Січ.

Не ту, що в підручниках історії — з дерев'яними стінами й вежами. Ця була вирізьблена в горах. Скелі зливалися з високими дерев'яними палісадом, вкритим мохом і рунами. Ворота — масивні, з кованими залізними елементами, що нагадували хвилі й шаблі. Над воротами — прапор: чорне поле, на ньому срібний хрест у хвилях, такий самий, як символи на камені біля водоспаду.

Руни на палісаді світилися тьмяним блакитним світлом — ледь помітним, але живим. Вони пульсували, ніби дихали. Василина не могла прочитати їх, але відчувала — вони були захистом, бар'єром, межею між світами. Залізні елементи на воротах були потьмянілі від часу, вкриті іржею й патиною, але міцні, нездоланні. На них були викуті образи — коні, хвилі, мечі, птахи з розпростертими крилами.

Вогні. Багато вогнів. Вогнища палали вздовж стін, у центрі — велике, навколо якого сиділи люди в темному вбранні. Козаки. Жінки в довгих сорочках і плахтах, чоловіки з оселедцями або довгим волоссям, зібраним у хвіст. Діти бігали між ногами дорослих, але навіть вони рухалися тихо, обережно.

Повітря тут було густішим, насиченим — димом, запахом смаженого м'яса, хліба, трав, металу й коней. Десь лунав тихий спів — жіночий, протяжний, давній. Десь цокали копита, хтось гострив ножа, і металевий звук розносився ехом від скель.

Коли Остап і Василина вийшли з тіні скель, розмови стихли. Усі повернули голови. Погляди — насторожені, гострі, як ножі. Хтось підвівся. Хтось поклав руку на шаблю.

Василина відчула, як на неї навалився тягар усіх цих поглядів — важкий, оціночний, безжалісний. Їй захотілося відступити, сховатися за Остапа, але вона стиснула зуби й залишилася на місці. Серце калатало, але вона не дозволила собі опустити очі.

Остап підняв долоню — жест спокійний, але владний. Усі замовкли.

Тиша була абсолютною. Навіть діти завмерли. Навіть вогонь ніби перестав тріщати. Василина відчула, яку владу має ця людина над цими людьми — не тиранську, а природну, зароблену століттями, довірою й кров'ю.

Він провів її вперед, до великого вогнища в центрі. Полум'я відбивалося в його очах, роблячи їх не сірими, а золотаво-червоними.

— Це чужинка, — сказав він голосно, щоб чули всі. — Вона перейшла через Шипіт. Вода її покликала.

Шепіт пройшов по колу. Хтось хрестився. Хтось сплюнув через ліве плече. Василина чула обривки слів: «чужа», «прокляття», «знак», «берегиня». Вона стояла посеред кола, відчуваючи себе жертвою на oltарі, яку розглядають перед вироком.

Стара жінка — маленька, зморшкувата, з довгим сивим волоссям, заплетеним у косу — підвелася повільно. Її очі були білі, як у сліпої, але вона дивилася прямо на Василину.