Розділ 5: Стрибок

Темрява була абсолютною. Не чорною, а густою, як вода на глибині, де світло вже не доходить. Василина не відчувала ні падіння, ні польоту — тільки тиск з усіх боків, ніби її стискали в долонях велетенського потоку. Вона не могла дихати, але й не задихалася. Легені горіли, але біль був далеким, ніби належав комусь іншому.

Секунди розтягувалися в вічність. У цій темряві не було звуків — тільки глухий гул, що йшов зсередини, ніби її власне серце билося десь далеко-далеко. Вона намагалася розплющити очі ширше, але бачила лише темряву, що пульсувала навколо, жива й холодна. Відчуття було таким, ніби вона занурювалася все глибше й глибше в черево світу, туди, де час зупинявся, де все ставало іншим.

Потім — спалах.

Світло вдарило в очі, як холодна вода в обличчя після довгої ночі. Вона різко вдихнула — повітря було іншим: чистішим, холоднішим, з присмаком хвої, мокрого каменю й диму від далекого вогнища. Вона лежала на спині, на твердому, але теплому камені. Над нею — небо, але не те, що вона знала. Зірки були яскравішими, ближчими, ніби хтось розсипав діаманти по чорному оксамиту. Місяць висів повний, срібний, і його світло падало на все навколо м'яким, але гострим сяйвом.

Кожна зірка пульсувала власним ритмом, ніби дихала. Василина не могла відірвати погляду — небо здавалося живим, воно рухалося ледь помітно, ніби велика тканина, що колихалася від невидимого вітру. Повітря пахло інакше, ніж удома — воно було насиченим, густим, з відтінками лісу, каменю, води й чогось давнього, що не мало назви. Вона відчувала його на шкірі, у легенях, у кожній клітині тіла.

Василина повільно підвелася на ліктях. Голова запаморочилася, але не від удару — від сили, що все ще текла в її венах. Сріблясті візерунки на руці пульсували слабше, але не зникли. Вони тепер були частиною шкіри — живими, як вени. Вона провела пальцями по них — вони були теплими, ледь підносилися над шкірою, ніби вирізьблені не чорнилом, а самою плоттю. Коли вона торкнулася їх, у грудях щось відгукнулося — тихий відлунок, ніби далекий дзвін.

Вона озирнулася.

Гори. Але інші. Вищі, суворіші, з гострими скелями, що різали небо. Водоспад позаду неї був той самий — Шипіт, але тепер він здавався меншим, ніби весь його гнів залишився в тому світі, з якого вона прийшла. Туман розсіявся, тільки легка імла клубочилася біля ніг. Вода падала з висоти м'яко, майже ніжно, і її шум був схожий на шепіт — спокійний, заспокійливий, ніби хтось співав давню колискову.

Довкола панувала тиша — не мертва, а жива, наповнена присутністю. Десь далеко кричав птах — протяжно, меланхолійно. Вітер ледь торкався крон дерев, і листя шелестіло тихо, ніби розповідало таємниці. Василина відчула, що цей світ дихає — повільно, глибоко, давно.

І він.

Він стояв за кілька кроків — високий, широкоплечий, у чорному жупані, мокрому від води, що все ще стікала по тканині. Темне волосся з срібними пасмами, зібране в низький хвіст, кілька пасом прилипло до чола. Очі — сталево-сірі, холодні, як зимовий ранок над горами. На обличчі — жодної посмішки, жодного здивування. Тільки глибока, майже болісна впізнаваність.

Він дивився на неї так, ніби бачив не вперше. Ніби бачив століттями.

Його постать була нерухомою, але в ній відчувалася напруга — ніби він тримав себе в руках, стримував щось усередині. Підборіддя різке, вольове. Шрам біля лівого ока — тонкий, старий, ледь помітний у місячному світлі. Руки великі, зі шрамами на кісточках. Він не озброєний — меч був за спиною, шабля за поясом, ніж у чоботі — але навіть без зброї від нього йшла сила, спокійна й непохитна, як скеля.

Василина ковтнула. Горло пересохло.

— Де… де я? — прошепотіла вона.

Він не відповів одразу. Зробив крок ближче. Його чоботи тихо скрипнули по мокрому каменю. Запах — диму, шкіри, металу й чогось гострого, чоловічого — огорнув її.

— Ти в тому світі, куди покликала вода, — сказав він низько, хрипко, з металевим відтінком, що вже звучав у її голові біля водоспаду. — У світі, де козаки не зникли. Де Січ стоїть серед гір. Де час не йде вперед, а стоїть на варті.

Його голос був глибоким, з хрипотою, що з'являлася в кінці фраз. Він говорив повільно, ніби зважував кожне слово, перш ніж випустити його назовні. У його словах була певність — не зарозумілість, а знання. Він знав, що говорить правду, і не потребував доказів.

Вона підвелася на ноги. Ноги тремтіли, але тримали. Вона подивилася йому в очі — і відчула, як щось у грудях стиснулося. Його погляд був не просто холодним. Він був… самотнім. Таким самотнім, що їй захотілося простягнути руку й торкнутися його, щоб перевірити, чи він справжній.

— Хто ти? — запитала вона, голос тремтів.

Він мовчав мить. Потім відповів, ніби кожне слово коштувало йому зусилля:

— Остап. Остап Чорнобай. Характерник-страж кордону між світами.

Він простягнув руку — не для допомоги, а ніби для перевірки. Долоня груба, зі шрамами, пальці довгі, сильні. На зап'ясті — старий ритуальний знак, схожий на той, що тепер був у неї. Знак був темнішим за шкіру, ніби випалений вогнем або вирізаний лезом, давно загоєний, але навіки залишений.

Василина не відсмикнулася. Вона подивилася на його руку, потім — на свою. Сріблясті візерунки на її зап'ясті ніби відповіли — вони спалахнули слабким світлом, і знак на його руці відгукнувся тим самим. Це було ледь помітне мерехтіння, але вона його відчула — тепле, пульсуюче, ніби дві половини одного цілого знайшли одна одну після довгої розлуки.

Він різко вдихнув. Ніби обпікся.

— Ти… — прошепотів він, і в голосі вперше з'явилася тріщина. — Ти — Наречена Води.

Василина відчула, як серце пропустило удар.

— Я нічия наречена, — сказала вона тихо, але твердо. — Я просто… хотіла втекти.

Він опустив руку. Погляд потемнів.

— Втеча закінчилася. Ти перейшла. І тепер назад дороги немає. Вода вибрала тебе. А я… — він зробив паузу, ніби слова давалися важко, — я маю тебе захищати. Або… знищити, якщо ти станеш загрозою.