Розділ 4: Поклик води

«Що поєднала вода — тому не бути роз’єднаним».

Василина стояла на колінах так близько до водоспаду, що бриз торкався її обличчя тисячами дрібних холодних голок. Кожна крапля, падаючи на шкіру, не просто змочувала — вона ніби впізнавала її, залишала невидимий слід, теплий і живий. Шум Шипоту заповнив увесь світ: гучний удар хвилі об камінь — удар її серця, тихе шипіння після — її видих. Вона заплющила очі, і в темряві повік побачила пульсуючі нитки срібного світла, що тягнулися від потоку прямо до її грудей, обплітали ребра, стискали легені — не боляче, а ніжно, як обійми того, хто чекав століттями.
Вона простягнула руку до каменю перед собою — того самого, вкритого мохом, на якому були вирізьблені символи. Тепер вони здавалися не просто малюнками. Вони дихали.
Хрест у центрі пульсував, ніби під ним билося справжнє серце. Хвилі навколо нього рухалися повільно, як кров у венах під час спокійного сну. Око в середині хреста розкрилося ширше — і в його глибині вона побачила себе. Не ту, що стояла зараз, мокру, тремтячу, з розпатланим волоссям. Іншу.
У довгій білій сорочці, просякнутій водою до прозорості, волосся розметане вітром і бризом, руки підняті до неба, ніби вона приймає дар або віддає душу. Навколо неї кружляли тіні чоловіків у чорних жупанах, їхні очі горіли холодним сріблом. Один стояв найближче — високий, широкоплечий, з волоссям, у якому темрява змішувалася з срібними пасмами. Його погляд пронизував її наскрізь: гнів, біль, страх і щось глибше, заборонене, що він ховав навіть від себе. Він дивився так, ніби вже знав усі її таємниці, всі сльози, які вона пролила в подушку, всі рази, коли кричала в порожнечу «чому я?». І все одно дивився, ніби вона була єдиним світлом у його вічній ночі.
Видіння вдарило по ній хвилею тепла. Татуювання калини на зап’ясті спалахнуло — не болем, а вогнем, що розлився по венах, як розпечене золото. Сріблясті лінії потекли вгору: від зап’ястя до ліктя, до плеча, до шиї, обвиваючи шкіру тонкими живими візерунками — хвиля, що танцювала навколо стебла калини. Вони не були татуюванням більше. Вони були частиною неї. Живою водою, що прокидалася під шкірою.
Символи на камені відгукнулися. Вони засвітилися м’яким, тихим срібним світлом — не сліпучим, а лагідним, як місячне сяйво на спокійній воді. Хвилі потекли швидше, око в центрі хреста закотилося, ніби від насолоди чи болю, а дві фігури воїнів по боках підняли шаблі — і з них полилися справжні струмені води, прозорі, мерехтливі, що піднялися вгору й утворили над нею арку, ніби живу браму.
Василина підвелася. Ноги тремтіли, але вже не від страху. Від сили. Від чогось, що нагадувало любов — гостру, болісну, ще не зрозумілу, але таку справжню, що перехоплювало подих.
Вода перед нею відокремилася від головного потоку. Один потужний струмінь вигнувся в повітрі, як рука, що простягається крізь століття. Краплі зависли, не падаючи, — вони утворили долоню. Велику. Чоловічу. З грубими пальцями, вкритими шрамами від шабель і ритуалів. Долоня чекала. Не вимагала. Просто чекала — з такою тугою, що в грудях Василини щось розірвалося.
Сльоза котнулася по її щоці — гаряча, солона. Вона впала в долоню з води — і та здригнулася, ніби від дотику коханого після довгої розлуки. Краплі розійшлися колами, ніби серцебиття.
Вона підняла свою руку — маленьку, тремтячу, з сріблястими візерунками, що пульсували в такт її серцю. Пальці наблизилися. Між ними залишався лише подих.
І тоді вона почула його.
Голос — низький, хриплий, з металевим відтінком, але теплий, як вогонь у ніч після бурі. Він звучав не в вухах. Він звучав у крові. У кістках. У душі.
«Ти прийшла, нарешті».
Сльози полилися сильніше. Вона не знала, чому плаче — від радості чи від болю, який цей голос ніс у собі.
«Я… я не знаю, хто ти», — подумала вона, і зрозуміла, що він чує кожну думку, як шепіт на вухо в темряві.
«Ти знаєш. Вода пам’ятає все. Ти — та, кого я чекав. Та, кого я боявся чекати».
Вона відчула його біль — гострий, як лезо шаблі, що пройшло крізь серце. Біль зради. Біль втрати. Біль клятви, яку він дав собі ніколи більше не кохати. І все одно — він чекав. Століттями. Самотньо. На краю між світами.
«Не бійся мене», — прошепотів голос, і в ньому було стільки ніжності, що її власне серце стиснулося від співчуття.
Вона торкнулася долоні з води.
Світ вибухнув.
Холод обпік — потім став теплом. Потім — вогнем. Вода піднялася стіною навколо неї, закрила небо, землю, час. Вона падала крізь потік, крізь себе, крізь століття. Її тіло горіло, але не боліло. Воно оживало. Кожна клітина згадувала щось давнє, щось своє.
Останнє, що вона відчула — сильні, грубі руки, які підхопили її в темряві. Вони тримали міцно, майже боляче, ніби боялися, що вона розчиниться, як туман на світанку.
Потім — тиша.
Повна, абсолютна тиша.
І запах: хвої, мокрої землі, диму від вогнища, старої шкіри й металу. І ще чогось — його. Теплого, небезпечного, живого.
Василина розплющила очі.
Над нею — інше небо. Темніше. Зірки — як діаманти в чорному оксамиті. Місяць — повний, срібний, холодний і водночас теплий.
А над нею стояв він.
Високий. Широкоплечий. У чорному жупані, мокрому від води, що облягав м’язи. Темне волосся з срібними пасмами, зібране в низький хвіст. Очі — сталево-сірі, пронизливі, ніби в них відображалася вся її душа. Шрами на руках, на грудях, на серці. Шабля за поясом. І погляд — такий, що в ньому було все: гнів, біль, страх і щось глибше, що він не дозволяв собі назвати.
Він дивився на неї довго. Мовчки.
Потім простягнув руку — ту саму, грубу, зі шрамами, яка тільки що тримала її в темряві.
«Ім’я твоє», — сказав він тихо, але голос був той самий. Той, що шепотів у воді. Той, що чекав століттями.
Василина ковтнула. Горло пересохло від сліз і від передчуття.
«Василина», — прошепотіла вона.
Він кивнув. Повільно. Ніби це ім’я було ключем, який він носив у грудях усе своє довге, самотнє життя.
«Тоді вставай, Василино. Бо тепер ти — моя. І я — твій. Назавжди».
Він не посміхнувся. Не зрадів. Просто сказав це — як клятву. Як долю. Як любов, яка коштує всього.
І в ту мить вона зрозуміла: вода не просто покликала її.
Вода віддала її йому.
А він прийняв — з усіма її болями, сльозами й вогнем, що тільки прокидався всередині.
Вона взяла його руку.
І світ назавжди змінився.
Збільшити до 10000зн