Розділ 3: Зрив маршруту

«Той, кого впізнала вода, вже не належить цьому світові»

Група рушила вниз по стежці, і туман одразу став густим, ніби хтось спеціально накрив гори білою пеленою. Спочатку він був легким, прозорим, як ранковий дим, але за хвилини перетворився на щільну завісу, що ковтала звуки, силуети й навіть запахи. Голоси попереду — сміх, розмови, клацання фотоапаратів — затихли, ніби хтось вимкнув звук. Василина йшла позаду, як завжди. Вона не планувала відставати, просто зупинилася ще раз біля того каменя з символами — хотіла сфотографувати їх ближче, щоб потім намалювати в блокноті. Але телефон уже не слухався: екран блимав «немає мережі», а потім просто погас.

Вона натиснула кнопку живлення кілька разів — нічого. Батарея була повна ще в автобусі. Тепер — мертва тиша.

— Гей! — гукнула вона в білу імлу. — Зачекайте!

Відповіді не було. Тільки гул води десь унизу — ближчий, ніж здавалося хвилину тому. Стежка під ногами стала вужчою, каміння слизьким від роси й моху. Вона прискорила крок, але туман грав з нею жорстоку гру: дерева виростали раптово прямо перед обличчям, корені хапали за ноги, а звуки групи то наближалися, то віддалялися, ніби хтось тягав їх на невидимій нитці.

Серце калатало сильніше. Не страх — ще ні. Просто гостре передчуття, як перед грозою, коли повітря стає важким, солодким і електричним.

— Дядьку Степане! — крикнула вона голосніше, майже в крик.

Тільки відлуння. І знову — шепіт води. Тихий, лагідний, ніби хтось повторював її ім’я: «Васи-ли-на… Васи-ли-на…»

Вона зупинилася. Дихання виривалося клубами пари. Обернулася навколо себе — біла пелена, ніби весь світ зник. Запах мокрої землі, хвої й чогось ще — старого, металевого, ніби кров, змішана з дощем. Вона торкнулася зап’ястя — татуювання калини ніби запульсувало під шкірою. Тепло розливалося по руці, ніби маленьке серце билося там, де раніше була просто шкіра.

«Це просто туман, — сказала собі. — Зараз розвіється. Вони мене шукатимуть. Покличуть. Знайдуть».

Але всередині вже шепотіло інше: «А якщо не знайдуть? А якщо це не випадковість?»

Вона зробила крок уперед — і нога посковзнулася на мокрому камені. Різкий біль у щиколотці, але вона втрималася, вхопившись за стовбур сосни. Кора була холодною, мокрою, але під пальцями — ніби пульсувала. Вона підвела голову — і побачила його.

Водоспад.

Не внизу, як раніше, а майже поруч. Потік падав зі скелі прямо перед нею — білий, потужний, оглушливий. Туман тут був не білим — сріблястим, мерехтливим, ніби в ньому плавали тисячі дрібних іскор. Вода не просто падала — вона співала. Гул став ритмічним, глибоким, ніби серцебиття величезної живої істоти.

Василина стояла, не в змозі відвести погляд. Вода кликала. Не голосом. Не словами. Просто відчуттям у грудях: «Іди. Не бійся. Я чекаю давно».

Вона знала, що має повернутися. Знайти групу. Покликати на допомогу. Але ноги вже не слухалися. Вони зробили крок ближче. Потім ще один.

Бриз від водоспаду торкався обличчя холодними краплями, але кожна крапля, падаючи на шкіру, залишала тепло. Ніби впізнавала її. Ніби вітала.

Вона опустилася на коліна біля самої кромки, де потік зустрічався з каменем. Камені були темні, гладкі, вкриті тонким шаром моху, який здавався живим — він ледь помітно рухався під пальцями, ніби дихав. А потім вона побачила їх знову — символи.

Ті самі, що були на стежці, але тут вони були більші, глибші, ніби вирізьблені не людиною, а самим часом. Хрест, оточений хвилями. Око в центрі — не кругле, а з виром усередині. Дві фігури воїнів по боках — з шаблями, з яких текла вода.

Вона простягнула руку. Пальці торкнулися холодного каменю — і світ здригнувся.

Тепло пішло від татуювання на зап’ясті — спалахнуло, як маленьке сонце. Сріблясті лінії потекли по руці, обвиваючи лікоть, плече, шию. Символи на камені відповіли — вони не світилися видимим світлом, але вона бачила це всередині себе: лінії хвиль почали рухатися, око розширилося, фігури воїнів підняли шаблі — і з них полилися справжні струмені води, прозорі, мерехтливі.

Видіння вдарило по ній хвилею.

Вона побачила себе — іншу. У білій сорочці, мокрій, волосся розметане, руки підняті. Навколо — чоловіки в чорних жупанах. Один з них стояв найближче — високий, широкоплечий, з срібними пасмами в темному волоссі. Його очі — сталево-сірі — дивилися прямо на неї, ніби вже знали все: її біль, її сльози, її страх. І все одно дивився так, ніби вона була єдиним, що йому залишилося.

Видіння зникло так само раптово, як прийшло.

Василина різко вдихнула, ніби виринула з глибини.

Вона подивилася на свої руки. На зап’ясті тепер був не просто малюнок — сріблястий візерунок живий, пульсуючий, хвиля, що обвивала калину.

Вода перед нею відокремилася від потоку. Один потужний струмінь вигнувся в повітрі дугою й опустився прямо перед нею — як простягнута рука. Краплі зависли, утворюючи долоню. Велику, чоловічу, зі шрамами на кісточках.

Долоня чекала.

Василина підняла свою руку. Між ними залишався лише подих.

І тоді вона почула голос.

Низький, хриплий, з металевим відтінком, але теплий, як вогонь після довгої ночі.

«Ти прийшла».

Сльоза котнулася по її щоці — гаряча на тлі холодного бризу.

Вона торкнулася долоні з води.

Холод обпік. Потім — тепло. Потім — вибух.

Світ закрутився. Туман став білим світлом. Вода піднялася стіною, закрила небо, землю. Вона падала — чи летіла? — крізь потік, крізь себе саму.

Останнє, що вона відчула — сильні руки, які підхопили її в темряві. Міцно. Боляче. Але впевнено.

Потім — тиша.

Повна.

І запах — хвої, диму, мокрої землі й чогось ще. Металу. Крові. І старого, доброго шкіряного ременя.

Василина розплющила очі.

Вона лежала на камені.

Над нею — інше небо. Темніше. Зірки яскравіші. Місяць — великий, повний, срібний.

А над нею стояв він.

Високий. Широкоплечий. Темне волосся з срібними пасмами. Очі — сталево-сірі. Чорний жупан, мокрий від води. Шабля за поясом. Шрами на руках, на грудях.