Розділ 2: Легенда про водоспад

«Вода не кличе випадкових — вона кличе своїх».

Автобус зупинився різко, з коротким шипінням гальм, і двигун одразу стих, ніби йому тут не було місця. Маленька галявина відкрилася перед групою — клаптик землі серед темних, густих ялин, де вузька стежка починала свій підйом угору, гублячись між камінням і корінням. Повітря тут було зовсім інше. Густіше. Важче. Воно не просто входило в легені — воно осідало всередині, наче мало вагу. Запах мокрої хвої, сирої землі, смоли, моху й чогось ще… давнього, забутого, такого, що не мало назви в сучасній мові.
Група шумно висипалася з автобуса. Хтось одразу потягнувся за термосами, знімаючи кришки з характерним клацанням. Хтось, сміючись, дістав телефони, ловлячи кращий ракурс для «інстаграмного моменту». Голоси звучали надто гучно для цього місця, ніби порушували невидиме правило тиші.
Василина вийшла останньою.
Вона зійшла з підніжки повільно й зупинилася трохи осторонь, не поспішаючи приєднуватися до інших. Холод одразу пробрався під светр, ковзнув по шкірі, залишаючи дрібні мурашки. Вона вдихнула глибше — і відчула, як повітря обпікає легені свіжістю. Тут не хотілося говорити. Хотілося слухати.
Дядько Степан уже стояв трохи попереду. Сивий, кремезний, з широкими плечима й вусами, що нагадували старі козацькі фотографії з пожовклих альбомів. Він сперся на свою різьблену палицю, немов на продовження власного тіла, й окинув усіх поглядом людини, яка бачила більше, ніж говорила.
Він не кричав. Не махав руками. Просто почав говорити — і його голос, низький, спокійний, розтікався по галявині, ніби був частиною гірського повітря.
— Дорогі гості, — мовив він тихо, але так, що навіть ті, хто вже відійшов уперед, мимоволі зупинилися й обернулися. — Зараз ми підемо до Шипоту. Але перед тим, як ви почуєте його голос, я мушу вам дещо розповісти. Бо вода тут не проста. Вона пам’ятає.
Він зробив паузу.
Вітер пройшовся по верхівках сосен, викликавши довгий, тягучий шелест. Хтось кашлянув — і одразу замовк, ніби вибачаючись.
— Колись, ще за часів, коли козаки ходили вільними степами й горами, — продовжив дядько Степан, — були серед них такі, кого називали характерниками. Не просто воїни. Не просто люди. Ті, що вміли більше, ніж шаблею махати.
Василина відчула, як усередині щось напружилося.
— Вони могли воду зупиняти одним словом, — говорив він, — туман кликати, як собаку, рани загоювати дотиком. Найсильніші з них ходили між світами — нашим і тим, що за водою. Там, кажуть, час не йде вперед. Він кружляє. Як осіннє листя у вихорі.
Пальці Василини мимоволі стиснули амулет у кишені — мідний хрестик з вирізьбленим оком. Він був теплий. Не від тіла. Теплий сам по собі, ніби хтось тримав його в долоні перед тим, як передати їй.
Дядько Степан знизив голос, і він став майже шепотом — таким, від якого холодок пробіг по спині.
— Але прийшов час, коли цю силу захотіли забрати. Темні сили. Московські. Татарські. Свої зрадники. Усі. Характерники зрозуміли: якщо залишаться — світ зламається.
Він повільно підняв палицю й показав униз, туди, де стежка круто спадала між дерев. Звідти вже долинав гул — далекий, але потужний, як серцебиття землі.
— Вони зібралися біля Шипоту. І стрибнули. У саму серцевину водоспаду. Не для того, щоб померти. А щоб сховатися. У світ, де їхню волю не зламати. Де Січ стоїть серед гір. Де вода слухається лише тих, хто її поважає.
Гул унизу став голоснішим.
— Кажуть, той, хто стрибне в Шипіт з чистим серцем і душею, що вже не витримує болю цього світу… — він зробив паузу, — той може потрапити туди. До них.
Хтось нервово засміявся.
— Але назад, — продовжив дядько Степан, — повертаються одиниці. Інколи через роки. Інколи — постарілі лише на один день, але з очима, в яких — ціле століття. А інколи… — він замовк на мить, — знаходять тільки речі. Рюкзак. Телефон. Черевики. А людини — нема.
Дівчина в яскраво-рожевій куртці спробувала розрядити напругу: — А ви самі вірите в це?
Дядько Степан подивився на неї довго й серйозно.
— Віра тут ні до чого, дитино. Вода сама вирішує, кого покликати. А якщо покликала — значить, ти вже не просто турист. Ти — обрана.
Слово вдарило Василину в груди, мов камінь у тиху воду. Серце пропустило удар. Вона торкнулася зап’ястя — татуювання калини під шкірою ніби запульсувало. Тепло. Живе.
Вона подивилася вниз, на стежку, що губилася в тумані. Гул води став ближчим. Наполегливішим. Ніби хтось кликав — не криком, не словами, а відчуттям у грудях:
Іди. Я чекаю.
— Є ще одна легенда, — додав дядько Степан уже зовсім тихо. — Про Наречену Води…
Василина слухала, але вже знала: ця історія — про неї.
Група рушила. Хтось жартував, хтось фотографував, хтось мовчав. Василина йшла повільно. Кожен крок відлунював у грудях.
Туман густішав. Зв’язок зник. Телефон у кишені вимкнувся сам.
Вона зупинилася біля великого каменя, вкритого мохом. Символи. Хрест у хвилях. Око. Дві фігури воїнів, з яких тече вода.
Вона доторкнулася.
І світ здригнувся.
Тепло пішло вгору — до серця. Камінь ніби дихнув.
Голос прошепотів:
— Ти прийшла. Нарешті.
Василина зробила крок униз.
Потім ще один.
Вона ще не знала, що це вже не її рішення.
Вода вирішила за неї.