Розділ 1: Василина з нашого світу

«Вода не питає, хто ти. Вона знає».

Василина прокинулася о сьомій ранку від звуку, який ненавиділа найбільше в світі — повідомлення в месенджері від клієнтки: «Василю, а можна зробити ще світліше? І тепліше? І взагалі по-іншому?»

Вона лежала, дивлячись у стелю старої львівської квартири, де тріщини на штукатурці вже давно нагадували карту її власного життя. Двадцять сім років. Фріланс-дизайнерка інтер’єрів. Графічна ілюстраторка. Дівчина, яка малює чужі мрії, бо свої давно розклала по папках «не здійснилося».

Вона підвелася, боса ступила на холодну підлогу. У дзеркалі — дівчина середнього зросту, струнка, але не модельна: м’які форми, які вона завжди ховала під oversize-светрами. Довге темно-каштанове волосся з теплим медовим відливом спадало хвилями до лопаток, сьогодні — недбало зібране в низький хвіст. Очі великі, горіхово-зелені з золотавими іскрами — колись вони сміялися майже постійно, тепер ховали втому й тиху злість на весь світ. Шкіра світла, з легкими веснянками на носі та щоках — бабуся казала, що це поцілунки сонця з дитинства. На лівому зап’ясті — маленьке татуювання: гілка калини з тонкими чорними контурами. Зробила його після останнього розриву. «Я вистою», — сказала собі тоді. І досі повторювала це щоранку, ніби мантру.

Вона заварила каву в старій турці — єдиній речі, яку взяла з бабусиної хати під Карпатами після того, як та пішла. Запах гірких зерен змішався з запахом старого дерева й вологості, яка завжди жила в цій квартирі на третьому поверсі. Телефон задзвенів знову. Андрій. Колишній. «Привіт, як ти? Просто подумав про тебе». Вона видалила повідомлення, не читаючи до кінця. Він завжди писав так — ніби нічого не сталося. Ніби не сказав їй три місяці тому: «Ти живеш у казках, Васю. А я живу в реальності». І поїхав до Києва будувати кар’єру, залишивши її з розбитим серцем і відчуттям, що вона — зайва в обох світах.

Василина відкрила ноутбук. Ескізи. Білий скандинавський стиль для чергової клієнтки з Подолу. Вона малювала вже автоматично: світлі стіни, дерев’яні акценти, рослини в керамічних горщиках. Усе, що люди хочуть бачити в своєму домі, коли насправді хочуть бачити спокій, якого в них ніколи не було. Вона сама такого спокою не мала вже давно.

Бабуся померла два роки тому. Рак. Швидко. Без прощання. Залишила їй тільки старі фото, вишиту сорочку, яку Василина так і не наважилася одягнути, і розповіді про гори, про «живу воду», про козаків-характерників, що вміли чаклувати воду й туман. Василина тоді сміялася: «Бабусю, то ж казки». А бабуся дивилася на неї серйозно й казала: «Колись ти зрозумієш, що казки — це єдина правда, яку люди ще не встигли забруднити».

Після похорону Василина повернулася до Львова й почала тікати. Спочатку — в роботу. Потім — у подорожі на вихідні. Тепер — у постійне відчуття, що вона не на своєму місці. Ні в місті, ні в стосунках, ні навіть у власній шкірі.

Того ранку вона відкрила сайт екскурсій. «Карпати. Водоспад Шипіт. Одноденний тур». Дата — завтра. Місць залишилося два. Вона клацнула «забронювати», не думаючи. Серце стиснулося — не від радості, а від передчуття. Ніби хтось уже вирішив за неї.

Вона зібрала речі швидко: джинси, теплий светр, кросівки, дощовик, термос, блокнот для ескізів. У кишеню — бабусин амулет: маленький мідний хрестик з вирізьбленим оком у центрі. «Від зурочення», — казала бабуся. Василина ніколи не вірила, але носила — як останній зв’язок з тією, яка любила її без умов.

Ввечері вона вийшла на балкон. Місто світилося вогнями, але здавалося далеким. Холодний вітер приніс запах дощу. Вона заплющила очі й уявила гори. Туман. Воду. Тишу, якої так бракувало в голові.

«Може, це просто втеча», — подумала вона.

Але десь глибоко, у грудях, де ховався той маленький вогник, який ще не згас, щось шепнуло: «Це не втеча. Це повернення».

Вона не знала тоді, що наступного дня вода справді покличе її ім’я.

І що вона відповість.

Наступного ранку автобус виїхав зі Львова о шостій. У салоні — здебільшого туристи: пари, кілька дівчат з Instagram, один дядько з фотоапаратом розміром з маленьку дитину. Василина сіла біля вікна, навушники в вухах, але музику не ввімкнула. Просто дивилася, як місто віддаляється, а гори наближаються — повільно, невблаганно.

Гід — дядько Степан, сивий, з густими вусами й голосом, який міг би розповідати казки в темряві, — почав говорити ще на під’їзді до Верховини. Про гуцулів, про старі церкви, про те, як гори вміють ховати таємниці краще за людей.

А потім він розповів про Шипіт.

«Це не просто водоспад, — сказав він, знижуючи голос. — Кажуть, це двері. Давні двері. Козаки-характерники, ті, що вміли воду зупиняти й туман кликати, не зникли. Вони пішли. У воду. І ті, хто стрибне з чистим серцем і відчайдушною душею… можуть потрапити туди, де вони досі живуть. У світ, де Січ стоїть серед гір, а не в підручниках. Але назад… назад дороги майже немає».

Хтось засміявся. Хтось сфотографував його на телефон. Василина мовчала. Її пальці стиснули амулет у кишені. Він був теплий. Ніби хтось тримав його в долоні перед тим, як віддати їй.

Автобус зупинився. Група вийшла. Туман уже лежав у долині, як біле море. Стежка вгору — вузька, мокра від роси. Запах хвої, землі, мокрого каменю.

Василина йшла позаду. Вона не поспішала. Щось у ній знало: поспіх тут ні до чого.

Вона зупинилася біля першого великого каменя. На ньому — символи. Хрест у хвилях. Око в центрі. Дві фігури з шаблями, з яких тече вода.

Вона торкнулася каменя.

І відчула — тепло.

Невелике, але справжнє.

Ніби камінь упізнав її.

А потім вона почула шепіт. Тихий. Лагідний. Ніби хтось називав її ім’я.

Вода.

Вона ще не знала, що це тільки початок.

Але вже йшла далі.

До краю.

До стрибка.

До нього.