Розділ сьомий

Тридцять хвилин – саме стільки мені знадобилось, аби моє обурення через вигадку Тимофія переросло в просте заперечення, а потім ледь не скотилось в істерику. Він серйозно. Серйозно! Він справді зібрався влаштовувати те кляте весілля за два тижні. І зараз, ніяк не реагуючи на мій палахкотливий погляд, яким я намагалась його спопелити, Тимофій впевнено вводив на своєму смартфоні необхідний пошуковий запит та намагався знайти достойну весільну агенцію.

Агенція, здається, відшукалась достатньо успішно. Минуло зовсім трохи часу, а Тимофій повернув до мене екран свого мобільного та промовив:

– Ось, дивись, здається, непогані організатори. Диви які гарні весілля вони влаштовують. Хочеш таке?

Я придивилась. Дійсно гарно…

– Там лілеї, – буркнула я. – Ціла купа лілей. Ти хочеш, аби я задихнулась, отримала анафілактичний шок?

– Ти ж не схильна до алергії.

– То буду схильна, якщо таким подихаю! – обурилась я. – І взагалі, котику, тобі не здається, що ми якось трошки… Поспішаємо.

– Хіба? – вигнув брови він.

– Два тижні!

– Ціла купа часу, – знизав плечима Ледянський. – Я був би не проти, якби нам призначили більш ранню дату…

– Ти впевнений, що ми все ще про фіктивне одруження говоримо?

Він з цікавістю зиркнув на мене.

– О, то ти хочеш вийти за мене заміж насправді? – ласкаво спитав Тимофій. – Це не така вже й погана ідея. Ми з тобою давно знайомі, друзі дитинства, виглядаємо прекрасно…

– Котику, я справді зараз видряпаю тобі очі.

Тимофій кинув на мене абсолютно невинний і від того ще більш підступний погляд.

– Невже я тобі не подобаюсь, Мар’яш?

Найгірше було те, що подобався. Таки подобався, паразит! От я зараз дивилась на нього і не могла зрозуміти, як так сталось, що я зараз навіть не можу зрозуміти, чого хочу. Аби Ледянський перестав наді мною дражнитись, повернувся до РАЦСу та скасував ту заяву? Чи аби він просто заявив, що також у мене закоханий?

Ну, для «також» я як мінімум маю йому зізнатись, а я сама не була переконана у власних почуттях. Тобто, звісно ж, те, що Тимофій мені подобається – це доконаний факт. А от все інше під серйозним питанням. Я не знала, чи справді захочу коли-небудь серйозних стосунків, з ним чи з будь-яким іншим. Мені дійсно не вистачало в житті свободи, я втомилась від батьківської опіки і понад усе зараз хотіла подивитись світ, спробувати, як це – самостійно нести відповідальність за свої вчинки і зовсім ні на кого не розраховувати…

Коротше, закохуватись – це останнє, що я мусила зараз зробити. Але існувала одна маленька проблемка, я вже таки вмудрилась…

Гаразд, нічого такого не трапилось. Просто я визнала, що маю до Тимофія інтерес, як до чоловіка. Але як можна того інтересу не мати?..

Погляд мимоволі ковзнув по тілу Тимофія. Так, будь-яка жінка хотіла б опинитись зараз на моєму місці. Адже на Тіма достатньо просто подивитись! Високий, статурний, плечі широкі, спортивне тіло… Не перекачаний, все в нього як треба!

І я те «все» мала можливість роздивитись в деталях, коли зазирнула до нього в ванну. Кубики пресу і не тільки. Правда, я витратила час на те, що відверталась, смикала двері, які заклинило, і дивилась куди завгодно, аби тільки не на Ледянського, але ж то був мій вибір.

Можна навіть сказати, свідомий.

Я важко зітхнула та підсунулась до Тимофія ближче. Треба якось його переконати в тому, що для весілля ще занадто рано. Цікаво, а чого він злякається? Погрози з мого боку звучатимуть по-дурному… Але ж навряд чи Тимофій справді хоче взяти мене за дружину?

Ні. Отже, якщо я покажу йому нібито свої наміри, продемонструю, що дуже-дуже хочу за нього заміж, він від мене за край світу тікатиме.

Я зсунулась на самісінький краєчок пасажирського сидіння, простягнула руку та погладила Тимофія по коліну. Він запитально зиркнув на мою руку, але відсуватись не став.

– Котику, – звабливим, хрипкуватим голосом прошепотіла я, наслідуючи один фільм, – звісно ж, ти мені дуже подобаєшся? А як, власне, ти можеш не подобатись? Ти ж такий гарний…

Я погладила його по нозі. Тимофій з місця не зрушив, а в його очах спалахнула цікавість.

– Такий розумний, – я притиснулась до його плеча, намагаючись при цьому випадково не завести машину, аби ми ще в стовп не врізались. А ще багатий, і стільки всього бачив… Молодий! Іншим дівчатам доводиться шукати собі на голову чоловіків постарше, а ти вже стільки маєш, ще до двадцяти п’яти років… – моя рука завмерла у Тимофія десь на грудях.

Крізь одяг я відчувала його міцні м’язи, і у мене чомусь пришвидшено застугоніло серце. Не можна сказати, що це гарний знак, бо, здається, не тільки Тимофієві я задурювала голову, а й трошечки собі.

– Звісно ж, я справді хочу за тебе заміж, – продовжувала я. – Хочу, аби ти дійсно, без усякої фіктивності взяв мене за дружину…

Моя долоня спустилась вже йому на живіт.

– От і добре, – осяйно всміхнувся Тимофій. – Отже, їдемо в це агентство, будемо замовляти святкування нашого справжнього весілля?