Розділ п'ятий

Додому ми з Тимофієм мали дістатись зовсім пізно, бо треба було ще підкинути Раду. Її Вадим, хай йому грець, злиняв десь на півдорозі до машини, бо він, бачте, замовив собі таксі, а Рада живе в іншій стороні. Вона вмостилась на задньому сидінні і сумно дивилась у вікно, намагаючись не показувати, як її розізлила поведінка хлопця.

– І нащо ти з ним зустрічаєшся, якщо він навіть додому провести тебе не може? – пробурчала я, не стримуючи емоцій. – Він же козел, Радо! Він навіть тебе не провів!

– Мар’яш…

– А якби на тебе хтось напав, як на мене?

– Рада обережна дівчина, – не втримавшись, вліз у розмову Тимофій, – тому на неї ніхто не нападає.

– Хей! Ти хочеш сказати, що я винна в тому, що якийсь козел мене лапав? Що я на рівні якогось… Вадима? Чи ти його виправдовуєш?! – надула губи я.

– Ні, – похитав головою Тимофій. – Я хочу сказати, що в цій ситуації ми маємо двох козлів і одну надто необережну дівчину. Тебе!

– Але...

– Мар’ян, правда, – втрутилась Рада, – давай ми більше не будемо ходити ні в які «Фрегати», гаразд? У Ксюшкиного Влада нормальний клуб, якщо тобі вже так хочеться десь потанцювати. Там нас точно ніхто не зачепить…

– А якщо зачепить, – продовжив Тимофій, – то дядь Саша його розмотає просто на місці.

– Я й сама, – буркнула я, – можу розмотати когось просто на місці.

Тимофій важко зітхнув.

– Ну що! – не втрималась я. – Чого одразу дядь Саша або мій тато! Рад, ну, хіба ти вважаєш, що всі дівчата дурніші за чоловіків?

– Ні, не дурніші, – похитала головою Рада, – але ж в темних коридорах змагання не в тому, хто кого далі пошле! А для того, щоб дати якомусь придурку в морду, треба мати достатньо фізичної сили!

Ми зупинились на світлофорі, і в тиші, що запанувала в машині, було чутно моє важке, сердите сопіння. Тимофій скосив на мене погляд, тоді протягнув руку і обережно погладив мене по плечі.

– Мар’яш, – проговорив він зовсім тихо, хоча наш єдиний свідок в будь-якому випадку все чула, – послухай, будь ласка. Жодна жінка не винна в тому, що до неї застосували грубу силу, винен – нападник. Але це як пішохід, який переходив дорогу по переходу, але необережно, і його збила машина. Водій-то сяде, та не завжди можна повернути те, що сталось. Звісно, я завжди буду на твоїй стороні. Але я не хочу, щоб ти серйозно постраждала. Тому постарайся не влипати в такі ситуації, гаразд?

– Мар’яночко, – втрутилась Рада, – Тім абсолютно правий. Ми не звинувачуємо тебе в тому, що той… Придурок лапав тебе в коридорі. Але…

– Гаразд-гаразд! – махнула рукою я. – Я все зрозуміла. Ви праві. Ви всі абсолютно праві. Я поводилась як остання ідіотка, дозволила собі надто багато зайвого. Не треба було йти в той Фрегат. Більше ноги моєї там не буде. Я вже навіть в «Ворона» не хочу, нікуди не хочу. Тім, дякую, що ти мене захистив. Я боюсь навіть уявити, що б сталось…

– Не треба нічого такого уявляти, – всміхнувся Тимофій. – Я тебе захищу. Тільки ж ти не наривайся!

Я тільки слухняно кивнула. Зітхання Ради на задньому сидінні стало заздрісним.

Ми доїхали до її дому, і я вийшла з машини, аби проводити подругу. Тимофій лишився в авто, тут було два метри до під’їзду. Ми з Радою міцно обійнялись, і вона прошепотіла:

– Тобі з ним так пощастило…

– Рад, ти ж знаєш, – закотила очі я. – Це все просто…

– Ніяке не просто! – обурилась Рада. – Ти носом не крути! Він на тебе так дивиться… А як перелякався за тебе! Між вами хімія, вона витає в повітрі…

– Рад! От давай не треба про хімію! А то я почну розповідати, що тобі треба цього Вадика-крабика кинути.

– Ой! – відмахнулась Рада. – Гарного вечора.

Вона чмокнула мене в щоку, а потім кинулась до під’їзду. Я ж зітхнула та повернулась назад до Тимофія в машину.

Ледянський мовчав. Він скосив на мене погляд, зацікавлено роздивляючись, мов думав, говорити щось чи ні, а тоді повільно так, обережно протягнув:

– Сильно перелякалась?

Я перехопила його погляд і відчула, як мороз йде шкірою. Та що таке! В порядку я, ніхто мене не вбив начебто, просто…

– Сильно, – здавшись, визнала я. – Дякую, що був поруч. Я ніколи цього не забуду.

Не стримавшись, я потягнулась до Тимофія, а потім… Напевне, дарма послухала Раду, бо, замість того, щоб відвернутись, обережно поцілувала його в губи, м’яко і ніжно.

Тимофій, здається, аж остовпів на кілька секунд, а потім пригорнув мене до себе та поглибив поцілунок. Я не пручалась: було тепло, пристрасно, ніжно.

Здається, Рада не так вже й помиляється… І все це може зайти дуже далеко, причому просто зараз.

Тимофій випустив мене зі своїх обіймів лише хвилин за п’ять, коли мені стало зовсім важко дихати, а погляд затуманився до такої міри, що я й на самого Ледянського ясно дивитись не могла. Та й після того, як ми відсторонились один від одного, хлопець продовжував впиватись в мене поглядом, дивився уважно, мов намагався щось розгледіти в мені.