Розділ четвертий

«Фрегат» миготів тисячею вогнів, так і приваблюючи чужі погляди. Величезна вивіска клубу засліплювала, збивала з пантелику, а шум, що долинав зсередини клубу, викликав бажання затиснути вуха руками. Я відчувала себе, м’яко кажучи, дискомфортно. Клята сукня після примірки видалась ще більш відкритою, аніж я розраховувала. Це не вбрання, це якась сітка, і я в ній мов ковбаса. Худа оголена ковбаса, яка ледь-ледь прикрила груди і зад.

Я роздратовано смикнула плечем і спробувала стати спокійніше. Ми з Тимофієм приїхали до клубу хвилини три назад і зараз очікували Раду. Вона, власне, кинулась на інший бік вулиці шукати свого хлопця, Вадима, що вмудрився загубитись і ніяк не міг нас відшукати.

– Впевнена, що хочеш саме до цього клубу? – поцікавився хитро Ледянський, помітивши, як я вкотре схрещую руки на грудях, аби трошки прикритись.

Немов би це могло допомогти!

– Звісно, я впевнена! – гмикнула я. – А чому я можу туди не хотіти? Мені здається, це місце просто чудове, хіба ні, котику?

– Ну, звісно ж, воно чудове, – якось вельми нещиро всміхнувся мені у відповідь Тимофій. – Ти ж так туди хотіла.

– Хотіла. Зараз Рада приведе свого хлопця, і підемо танцювати!

Насправді зараз я прагнула не танцювати, а зайти за ріг будівлі та обсмикнути кляту сукню, бо мені здавалось, що вона майже не прикривала ноги.

Ні, я не соромилась своєї фігури. Мені пощастило, я успадкувала від мами і гарний метаболізм, і стрункість. І до спортзалу ходила, з ногами в мене все було просто чудово. Настільки чудово, що якийсь хлопець, що стояв в черзі до клубу, ледь шию не звернув, так хотів їх роздивитись.

– Хей, кралю! – помахав він рукою, перехопивши мій погляд. – Приєднуйся до нас, ми не такі нудні, як твій супутник.

– Тобі на цю кралю ні бабла, ні нервів не стане, – буркнув його друг, смикаючи хлопця за плече. Я ж лише пхикнула і відвернулась.

– Можна подумати, – протягнула я, – що у мене нема власних грошей.

– Гроші є, а от нерви ти справді витріпаєш так, що нікому сил не стане, – закотив очі Ледянсьий. – Всі чоловіки України мають радіти, що ця зброя масового ураження – моя наречена, і їм не доведеться брати на себе відповідальність за твою долю.

– Я тобі казала, що ти скотина?

– Казала, – кивнув Тимофій. – Багато разів. І, здається, Рада знайшла нарешті свого чахлика.

– Не ображай її хлопця! – зітхнула я та озирнулась, власне, будучи не набагато кращої думки про Вадика, якого зараз підводила до нас Рада.

Зовні він був ніби нічого. Досить високий, з буйним світлим волоссям. От тільки щось у погляді цього хлопця мені не сподобалось. Або, може, в тому, як він той погляд на мене направив, ковзаючи по моєму тілу. Враження було таке, ніби мене в грязюці виваляли.

– Добрий вечір, – всміхнувся Вадим і протягнув Тимофієві руку для рукостискання. – Я Вадик.

– Тім, – коротко представився Ледянський. – Ну, всі в зборі? Мар’яш, ти готова йти? Чи, може, хочеш у якесь інше місце?

Хай навіть не сподівається.

– Я уже разів десять сказала, що хочу саме у «Фрегат», – закотила очі я. – Ходімо швидше. Ми й так тут довго стоїмо.

Ледянський знизав плечима та владно обійняв мене за талію, немов позначаючи, що я тут з ним і наближатись всяким зайвим особам до мене не варто. Я всміхнулась, відчуваючи себе поруч з ним, якщо чесно, куди більш захищеною. Від Тимофія линуло знайоме мені за роки спілкування з ним тепло; те тепло, від якого завжди стає краще.

Черга до «Фрегату» тягнулась просто надзвичайна. Вадик зміряв її поглядом, присвиснув та промовив:

– Це ми так до півночі тільки стояти будемо.

– Не будемо, – осміхнувся Ледянський. – Бо ми йдемо через віп-вхід.

Вадим зиркнув на Раду, переступив з ноги на ногу та промовив:

– На віп-вхід у мене грошей не вистачить.

Рада напружилась. Потягнулась було до гаманця, але Тимофій відмахнувся.

– Сьогодні гуляємо за мій рахунок, – заявив він. – Це ж Мар’яші здумалось йти саме до Фрегату, так, кохана? Ходімо швидше.

Він потягнув нас до другого входу. Охорона там стояла більш привітна і, здається, одразу з терміналом для безконтактної оплати. Ледянський, навіть не запитуючи ціну, провів телефоном над сканером. Почувся тихий писк, а тоді перед нами привітно відкрили двері клубу.

– Прошу, – ласкаво промовив охоронець, так солодко всміхаючись, мов Тимофій йому щойно місячну зарплату особисто виплатив.

Ледянський рушив вперед. Я зробила крок слідом за ним, поспішаючи всередину клубу, і ледь не загубилась на першому ж повороті. Тут було шумно, темно, а світло, що постійно спалахувало, гасло і так по колу, лише збивало з пантелику.

Я зробила крок убік – і одразу ж відчула, як чужі, явно не Тимофієві руки лягають мені на талію та ковзають нижче, до краю сукні.

– Яка краля, – зареготали над вухом. – Приєднатись до нас хочеш?

Я роздратовано збила чужі долоні зі свого тіла, гордо сіпнула головою і відрізала: