Розділ третій

Вночі було жарко, причому одразу з декількох причин. По-перше, надворі літо, а це в принципі не сама холодна пора року. По-друге – і цей фактор впливав, скажемо прямо, значно сильніше за перший, – Тимофій згріб мене в свої обійми, притиснув до грудей, і приблизно в такій позі ми з ним і спали. Точніше, він – спав, а я намагалась це робити.

Скільки б я не намагалась довести Ледянському, що я вже доросла дівчинка та багато чого в житті бачила, він би не помилився, якби підняв мене на сміх в цьому питанні. Бо… Так, варто визнати: не така вже я й досвідчена, особливо в стосунках з чоловіками. І спати в чиїхось палких обіймах мені не доводилось жодного разу. Плюшевий ведмідь розміром з Тимофія не рахується, він не живий та його можна відпихнути вбік. Ледянського з себе зіпхати я теж намагалась, нічого не вийшло.

Нормально заснула я лише ближче до ранку, а коли прокинулась, то виявила, що Тимофія нема поруч. Це була гарна новина – бо я дуже переживала, як саме відбуватиметься наше пробудження. Не те щоб могло трапитись щось погане чи я боялась Ледянського, але те, що він прийняв холодний душ, перш ніж я вибралась з ліжка – це добре.

З ванної доносився шум води. Я вибралась з-під тонесенької ковдри, швиденько роззирнулась в пошуках одягу і зрозуміла, що у мене є тільки моя вчорашня сукня – а вона червона, достатньо відверта і вельми недоречна зранку, – і та подоба одягу, яку мені вчора подарували. Там вже не «достатньо», там «надмірно» відверта, я таке не вдягну! Можу тільки сказати Тимофієві, що це носитиму, і то воно буде брехнею.

Довелось лишитись в піжамі. Вирішивши, що я вже й так достатньо по-домашньому виглядаю, я привела до ладу своє волосся, якось розчесавши його пальцями, та побрела у кухонну зону. Відкрила холодильник, оглянула все те, що лишилось після нашого вчорашнього свята, дістала яйця та взялась робити омлет. Зранку треба їсти щось свіже та тепле!

Грюкнули двері ванної. Я продовжила чаклувати над сковорідкою, докидаючи до омлету нарізані кубиком помідори та твердий сир, підчепила силіконовою лопаткою край, перевіряючи, щоб страва не прилипла до пательні, і здригнулась, відчувши, як мені на талію лягають чужі руки.

– Ти готуєш, кохана?

– Так, коханий, адже твоя майбутня дружина дуже хазяйновита. Хіба ти не знав? – насмішливо озвалась я.

Тимофій погладив мене по ребрах. Тоді руки спустились нижче, до талії, звідти змістились на стегна, і я обурено фиркнула.

– Відсунься!

– Чому? Ти ж вчора, здається, сама таке робила, – його долоні повільно поповзли вгору та нахабно ковзнули прямісінько під кофтину моєї піжами.

– Тимофій! – я вдарила його по зап’ястю, кинула лопатку просто на плиту та стрімко розвернулась. Тепер долоні Ледянського лежали у мене на спині, а я…

Я виявила, що він трішечки більш роздягнений, аніж мені здавалось.

Власне, аж занадто! Бо з одягу на Тимофієві я виявила лише рушник, яким він обмотав собі стегна. І все. Зате тепер мені відкрився чудовий вид на кубики пресу на його торсі та на міцні чоловічі руки. Тимофій мав гарну статуру, а ще ця статура знаходилась дуже близько до мене. Це було хвилююче і водночас обурливо, і я спробувала відіпхати його куди подалі.

Але, певне, Ледянський не дарма займався в залі, чи куди він там ходив, бо зсунути його з місця було нереально. Коли ж він зволив зробити крок назад, піддаючись моїм штурханам, то потягнув мене за собою, і за мить – я незчулась, як це трапилось! – він вже сидів на табуреті, а я була у нього на колінах. А клятий рушник здався мені ще менш надійною перешкодою, аніж це було досі.

– Знаєш що, Тимофію! Якби мій тато дізнався, що оце ти зараз робиш, він би тебе прибив, – пробурчала я.

– Ні. Він би й слова кривого мені не сказав, – усміхнувся Тимофій. – Бо я ж збираюсь взяти тебе за дружину.

– Дурень. У мене там омлет горить! – буркнула я, зіштовхнула нарешті його руки і кинулась до пательні. – Ти хочеш, щоб у мене нічого не вийшло, і тоді обзивати мене поганою хазяйкою?

– Я був впевнений, що ти не вмієш готувати, – чесно сказав мені Ледянський.

– Ну й дарма, бо мама мене вчила, а вона суперкрутий кулінар, – всміхнулась я. – І ми часто готуємо разом.

– Ти не говорила. Хоча я знаю тебе все життя.

– Знаєш, і що? В нашому колі спілкування не модно вміти смачно готувати, – я скривилась. – І взагалі дуже багато чого не модно. Тож… Я крруто готую і мовчу про це, як партизанка. До речі. Які у нас плани на день?

– Ну-у-у… Ти казав, в тебе робота?

– Так. Я буду зайнятий аж до шостої. А потім весь твій.

– Ага, – кивнула я. – Супер. Тоді… Мені треба замовити собі якийсь одяг додому експрес-доставкою, бо тут лише дві сукні, і вони такі собі… І ввечері я хочу піти до клубу. У «Фрегат», Тимофію. І ти мені цього не заборониш.

Ледянський примружився.

– Що ж, гаразд, – заявив він. – Це якраз збігається з бажанням, яке я хочу тобі загадати.

– З бажанням? – вигнула брови я. – Ну, і чого ти хочеш?

– Я… Я хочу, аби ти сьогодні не носила нічого, окрім тієї сукні, що тобі подарували, – з усмішкою заявив він мені. – Ну, вдома, – він окинув мене ласим поглядом, – можеш продовжити блукати у піжамі. А на вулицю – тільки в тій сукні.