Розділ другий

Тимофій жив у квартирі-студії в одному з елітних новеньких районів Києва. Переїхав він сюди ще кілька років тому, вирішивши, що в великому батьківському будинку йому вже некомфортно – недостатньо свободи. Коли я заїкнулась своєму татові, що могла б також винаймати квартиру, то він сказав мені, що нема чого з’їжджати, в домі повно місця, і взагалі...

Гаразд, між нами з Тимофієм була одна суттєва різниця: він вже мав роботу, а я поки що лише навчалась в університеті. Так, мала стипендію, але на неї багато чого не купиш, а квартиру не винайняти так точно. Але… Якби тато хотів, він міг би допомогти! Але ж він проти. Каже, що я сама не впораюсь.

– Ти чого така сердита? – спитав Тимофій, доки ми підіймались сходами до його квартири. Ліфт він принципово проігнорував, а я не стала нагадувати. – В тебе ж день народження, кохана! Радіти треба!

– Ти скотина, Ледянський, ти знаєш про це?

– Звісно, знаю. А чому цього разу?..

– Бо ти не даєш мені святкувати день народження так, як я хочу. Тягнеш мене до себе додому, зараз ще під замок закриєш…

– Звісно, закрию, – підтвердив він. – Бо твій батько правий, тобі не треба у «Фрегат».

– Паразит!

– Навіть не сперечаюсь.

– Гад!

– Дякую за комплімент, кохана.

– Ніколи ти не знайдеш собі нормальну дівчину!

– А на біса мені її шукати? В мене є ти.

Я обурено зиркнула на нього, думаючи, як би це проклясти гучніше, але Тимофій успішно проігнорував мій важкий погляд та поспішив нагору.

Він тримав в руках пакет, що моя мама напакувала, з їжею, а ще купу моїх подарунків, але підіймався так легко, ніби воно все геть нічого не важило. Я ж взула свої улюблені туфлі на підборах, тому ледь поспівала за Ледянським.

У нього в гостях я бувала багато разів, але зазвичай ми приходили туди компанією, тому, опинившись один на один з Тимофієм, я виявила, що тут, виявляється, купа місця. Мені здавалось, що його студія дещо тісніша…

– Ти так роззираєшся, мов справді вперше у мене, – відзначив він, помітивши мою поведінку.

– Ну, тут так… вільненько, – чесно відповіла я. – Мені аж незвично, буду відверта. Зазвичай у тебе цілі компанії тут…

– Насправді, це просто ти до мене погоджувалась прийти лише у складі великої компанії, – заперечив Ледянський. – А я не надто люблю гостей.

– Тоді чому мене притягнув?

– А яка ж ти гостя? Ти моя наречена, майбутня дружина, – розплився він в знущальній усмішці.

Я штурхнула Тимофія в плече, відібрала у нього їжу та пішла на кухонну зону, накривати на стіл. Якщо вже він вирішив, що ми маємо сидіти у нього вдома, то хоч поїм нормально. Не дарма ж мама все передала.

– І воно вартувало того, втікати від батьків і їх компанії, щоб оце сидіти з тобою один на один та їсти все те, що наготувала мама? Коли ти вже збирався завезти мене до себе додому, то міг би не смикати взагалі, – відзначила я, дістаючи з шафки чисті тарілки та починаючи розкладати страви на них. – Ти це спеціально зробив, аби наді мною познущатись, правда?

– Насправді, – довірливо дивлячись мені в очі, повідомив Тимофій, – я всього лиш хотів провести трошки більше часу наодинці зі своєю коханою нареченою, бо ти ж останнім часом мене наче сторонишся, до якогось клубу повіятись здумала… І хто б нам повірив, якби ми просто обійнялись після вечері та розійшлись по різним домам?

– І що тобі заважало відвезти мене до клубу?

– Ну, наприклад, те, що я не хочу до клубу?

Я зітхнула.

– Зануда, – повідомила я Тимофієві, всідаючись зручніше і беручись за смачнючий мамин салат. – Ти їсти йдеш? Тут смачно!

– А ти не відкриватимеш подарунки? – поцікавився Ледянський.

– Після їжі, – пообіцяла я йому. – Сподіваюсь, ти не всунув у свою коробку бомбу з таймером?

– Єдина бомба в цій квартирі – це ти.

– Це не смішно!

– А хіба я жартував?

Я хотіла запустити моїм улюбленим оселедцем під шубою Тимофієві просто в голову, але потім подумала, що так я лише зайвий раз виправдаю його заяву. Ні, треба тимчасово замаскуватись під спокійну дівчину, яка завжди поводиться стримано та адекватно.

Це не так-то просто реалізувати, враховуючи те, як я зазвичай живу, але у мене була надія, що Тимофій поведеться на цей цирк. Хоча б трошечки. Хоча б на хвилиночку!

– Отже, – промовила я, всідаючись зручніше, – думаю, нам з тобою треба обговорити умови співпраці. Ну, тобто, того, як ми будемо йти до нашого одруження.

– А як на мене, ми вже все обговорили, – нахабно заявив Тимофій. – Я загадую тобі бажання, ти в усьому мені підкоряєшся. Ідеально! Не бачу сенсу вносити в це будь-які зміни…

Я глянула на нього так, що будь-яка нормальна людина на місці Ледянського вже б встигла подавитись. Тимофій же відповів мені білозубою усмішкою, такою задоволеною, що мені тільки одне й залишилось – закотити очі, подумки його клянучи. Ото вже обрала собі нареченого. Молодчинка, Мар’яна. Все правильно зробила.