Глава 14.1

Поки збираюся нерви бушують. Море питань. Щось трапилося? Розмова брата і сестри дійшла до того, що мене виганяють? 

Одягнувшись у червону довгу сукню виходжу зі спальні у вітальню й одразу фіксую, що Мілани вже немає. Пішла геть отримавши, що хотіла? Чи Влад відіслав її, аби не дратувалася при погляді на мене? 

Він кидає сухе, “Пішли” й крокує у коридор. Йду слідом. Чоловік бере ключі й ми у мовчанні спускаємося у підземний паркінг. Варто підійти до матової ауді, як непомітно та обережно проводжу пальцями по її поверхні. Не знаю, навіщо, просто піддаюся якомусь дивному бажанню. До мого подиву — гладка. Дещо шершава, але приємна на дотик. 

Раптом востаннє сідаю в цей автомобіль? Хто знає, що він задумав… Запитати страшно, бо відповідь може бути будь-яка. 

— Сідай, Юліано, — твердий голос Святого змушує слухняно виконати прохання. Бо це дійсно воно, попри тон, що ріже слух. 

З паркінгу ми виїжджаємо під палюче сонце. У машині працює кондиціонер, але я опускаю скло й з насолодою вдихаю свіже денне повітря, ловлю кінчиками пальців промені. 

— Куди ми? — запитую, нарешті наважившись. 

Здається, що все мало б змінитися після нашої ночі. Для мене вона важлива. Дуже. Нехай все не райдужно та без обіцянок вічного кохання, але я ніколи не могла розраховувати на щось подібне. Не з батьком, який давно бажав віддати мене комусь вигідному йому й казав, що жінка повинна задовольняти чоловіка у ліжку, мовчати та усміхатися. На цьому все. Тож…так, для мене ця ніч важлива. 

Подарувати чоловіку, який захоплює всю увагу, подобається до тремтіння серця, запалює й лише він один існує у думках, цноту — щастя. 

Та після сьогоднішнього, після зустрічі з Міланою й тієї клятої чашки все може змінитися, так? Уламки на підлозі можуть усе перекреслити: надії, свободу, мрії?

— До Тимура. 

Від шоку й слів одразу не знаходжу. Вирішив не дратувати сестру й тому везе до брата? Чи?... Нічого не розумію. 

— Навіщо? — здивовано. 

— Є моменти, які варто узгодити. Зараз. 

— Для цього потрібна я? — все ще не можу зрозуміти. Страх, як і завжди, клятий вічний супутник мого життя, стискає горлянку. 

— На Тимура і його наречену чекає Володимир Дикий, Юліано. 

Замовкаю. Не чашка… Не вона причина. Що ж,  логічно. Батько ж віддав мене Доброму, а не Святому, хоча не впевнена чи це правдиве прізвище. Втім, запитати у Влада не наважуюся, хоч і хочеться. Я чула, що вони брати, він, швидше за все, знає про це. Тож, який сенс?

За годину автомобіль зупиняється поряд з одним з будинків у приватному секторі. Святий швидко виходить на двір, я слідом. Відчуваю — йому не подобається ця зустріч, та тільки зрозуміти чому — не вдається. Нерви на межі, принаймні мої. 

Не встигаю й дім Тимура роздивитися, чоловік ледве не втягує у приміщення й веде темним коридором кудись вперед. Тимур зустрічає нас на порозі кабінету.

— За тобою демони гоняться? — вигинає брови Добрий й сіро-блакитним поглядом оглядає Влада.

— Ти сказав терміново. 

— Привіт, Юліано, — привітно усміхається мені.

Розумію, що навіть не привіталася. Вичавлюю усмішку  у відповідь:

— Привіт.

— Заходьте. Мілана була у тебе? — Тимур проходить у кабінет перший.

Його хоч встигаю роздивитися: темно-графітові стіни, сіра підлога, чорно-коричневі меблі. Все стильно, лаконічно й абсолютно не так, як у Святого. 

— Була, — Влад веде нас до диванчика й сідає перший. Мене тягне слідом не даючи й на кілька сантиметрів відсунутися. 

— І? — Тимур бере стільчик, сідає навпроти нас.

— Нормально все. Майже. Ціла.

Не розумію про що вони. Ціла? Їх сестра могла постраждати? 

— Юліано, — чоловік звертається до мене. Вже й встигла забути який він, якщо чесно. Забула, що від нього віє спокоєм, безмежною впевненістю, й чимось містичним. — Нам потрібно зустрітися з твоїм батьком. Він чекає нашого офіційного шлюбного договору. 

Розгублююся. Договору? Шлюбного? 

— Він казав, що повинна просто…пожити у тебе. Тимчасово. Заручини несправжні. 

— Володимир вважає інакше. Він тобі не дзвонив? 

Немов світ знущається мій телефон починає вигравати знайомою мелодією. Дістаю його з сумки та дивлюся на екран — тато. 

— Відповідай, — просить Влад.— Включи звук. 

Роблю як каже. Тисну відповісти й вмикаю динамік.

— Сьогодні, — без вітання починає Дикий, — ти приїдеш до мене з Тимуром. — Сподіваюся, зробила, що просив? Він повинен бути наче тісто. 

Брати переглядаються. Я ж не знаю, що відповісти. Ніхто з них не нагадує тісто. Ні з одного не зліпиш, що хочеш. 

— Татку, я…— мляво кажу.

— Ти офіційно підпишеш з ним шлюбний договір. — продовжує, немов не чує. — Вигідний нам. 

— Навіщо? — тихо запитую. — Ти казав про фіктив…

— Не твоя справа! — перебиває. — Мізків замало, щоб лізти у таке! Тимур знає куди й на яку годину! 

Миттєво червонію. Стає спекотно, наче хтось запалив поряд вогнище. Рука Влада одразу лягає на мою. Він забирає телефон й ставить його на диван між нами. Не знаю як йому вдається помітити легкий тремор рук, та Святий стискає мої пальці своїми. Привертає увагу до себе й змушує дивитися в очі. В синій темряві я тону. Без сумнівів чи страхів. Поволі дихання вирівнюється. Жар відливає від щік. Влад киває і я відповідаю:

— Добре. 

— І, Юліано! — продовжує батько  грубо. — Не дай боже ти не впоралася! Не приведи до цього, чуєш, доню?! 

Не можу нічого відповісти. Забагато різних емоцій навалилося на одну мене. Забагато відчуттів, страхів, панічних думок. В голові миттєво проноситься розуміння, що тепер жити у Влада не вийде. Нічого взагалі не вийде. Залишуся лише я та розбите серце дурепи, котра ніколи й не сподівалася на близькість з таким, як Святий. 

Батько знає, що мовчатиму, тож без прощання кладе слухавку. Не запитує як я, не цікавиться чи подобається Тимур, чи бажаю бути йому не просто нареченою, а дружиною. Йому начхати на усе, крім себе та власної, не зрозумілої мені мети.