Глава 12.1

Я не ставлю питань чи чиню вірно, навіть зараз. Не хочу. Бо бажаю лише одного — продовження. Здійснивши кілька мрій осмілююся вигадувати нові. Не знаю чи не марно та…поки вони недосяжні. Страшно й озвучити їх, навіть собі. 

— Юліано, — тихий шепіт на вухо.

— Що? 

— Думаю час спинитися. 

— Чому? — виходить пискляво, враховуючи тверезий та твердий голос Святого.

— Так потрібно, — ухиляється від відповіді.

Чоловік сідає. Я теж. Одразу стає холодно. Кидаю на нього обережний погляд з-під напівзаплющених очей. Виглядає спокійним, таким, як завжди. А от я, швидше за все, червона, ще й дихання зашвидке. 

— Владе…— нерішуче промовляю. 

— Сьогодні хочу зайнятися твоїми художніми навичками, — викарбовує. — Тож, зараз час гарно поспати. Поки ще ранок не змінив ніч. 

Не знаю як реагувати… Вроджена слухняність змушує встати, а от пам'ять про свободу, мою, чесно заслужену без відомостей про оплату за неї, зупиняє. 

— Не хочу спати, — лепечу. 

Підсвідомо розумію — працювати над твердістю характеру й працювати. То тільки коли справа стосується брата й мами я можу бути впевненою у собі. Якщо ж мене самої, то сміливість кудись тікає, натомість бурлять лише страхи. 

— Не хочеш? — знову криво всміхається. Не вірить, що наважилася суперечити? — А де ж, вибач Владе? 

Дійсно… Не вірить.

— Ти казав, що свобода моя…

Святий вже відверто сміється.

— Не кажуть про це таким тоном, Юліано. — Встає з дивана й торкається кінчика носа у поцілунку. — Добраніч.

Залишає саму посеред вітальні. Чую тільки як двері його спальні замикаються. Падаю на диван назад, підкоряючись ейфорії. Вона вибухає сплеском фарб й відчуттів. Штовхає у спину й шепоче, що повинна намалювати те, що відчула. Не противлюся. Мчу у спальню й беру нове полотно. Слідом акварель. Вмикаю світло та сідаю за мольберт. Не можу сказати скільки малюю, але за вікном день змінює ніч. Літо поспішає подарувати тепло й гаму власних кольорів нам, людям. За цей час на полотні з'являється дівчина, з рудим волоссям, в очах якої витанцьовує страх й водночас рішучість. За її спиною він, той самий, що дарує цю рішучість — владний, могутній, сильний. В темному сучасному класичному костюмі, руками обіймає її, у білій сукні, за плечі й, притискає до себе. Його погляд інший, він втілення емоцій від аури Влада — з небезпекою, впливовістю, дикістю й спокійним гнівом, якби це дивно не звучало. 

Втомлена, відкладаю фарби й забираюся під ковдру. Засинаю швидко і, як не дивно, не бачу ніяких снів, хоча вважала, що буде інакше. Прокидаюся ж через відчуття, що у спальні хтось є. Розплющую очі й одразу бачу Святого. Він сидить перед полотном й уважно розглядає картину. Ногу закинув на ногу, голову підбирає рукою, спершись ліктем на коліно. Затамовую подих. Потай поглядаю на вікно — за ним вже явно видніється настання сутінок. Вперше я спала так довго…ще й вдень. 

— Чай? — пропонує ліниво.

Кидаю на Влада різкий погляд. Чоловік спокійний. Поза демонструє повне володіння емоціями й своїм життям.

Облизую сухі губи. Хрипло запитую:

— Як тобі?

Він відводить погляд від картини й дивиться на мене. Всміхається кутиком губ. Демонструє лінії по обидві боки від них й пропалює синім. Глибоким. Тим, що затягує на дно, бо хочеш пізнати його таємницю.

— Чому дівчина без нього боїться? 

Питання ошелешує. Я знаю відповідь, але ділитися нею?... Ні. Не можу. Це те саме, що дати поглянути у душу й відчувати весь процес споглядання. 

— Боїться? — перепитую.

— Хіба ні? 

Проковтую слину й відкидаю ковдру. Звішую ноги з ліжка. Святий просто дивиться, але відчуття, що торкається очима усього тіла. 

— Я бачу дівчинку, котра жадає вирватися, знаходить опору і…робить найбільшу помилку у житті. Хочеш дізнатися яку?

— Хочу, — швидко відповідаю.

Влад знову дивиться на картину.

— Вона довіряє й покладається на того, хто за спиною. Як вважаєш, ніж у його правій чи лівій руці?

Завмираю. Так і не встаю з ліжка. Святий говорить загадками, але…чи про картину? Варто йому знову повернутися до мене, як відкидаю ці думки. Про картину, звісно ж про неї. 

— Він не має ножа, — чітко кажу. — Він захищає її, спочатку, а потім вона вже робитиме це сама. Знаєш чому?

— Чому ж? — муркоче чоловік. 

— Бо він навчить її. Навіть якщо зникне з її життя, то знатиме, що дав усе, що міг. Зброю у руки й щит, аби тримати удар. 

Синій спалахує вогнем. Спалах блискавки складно не помітити, і це не гра сонця, знаю точно. 

— Хм, — тільки й відповідає. — Чай. — нагадує. — Спочатку він та сніданок, який став вечерею, а потім ми займемося тим, чим мали…