Глава 9.3

Ні. Брешу. Не голос. Аромат. Я впізнаю аромат. Небезпека вирує у повітрі присмаком вологи на губах, темряви, хижих звірів у чагарниках. Змішується з запахом фарб й салону автомобіля. 

Серце вистукує настільки швидко…мабуть, виплигне з ребер. Тіло, зрозумівши, що це він, одразу розслаблюється. 

Дивно, правда? Я мала б навпаки бути у тонусі, коли він поряд. А все навпаки… Довіряю, хоч і знаю, що причин немає.  Не боюся, хоч і знаю, що лише фігура у його грі. Вірю, хоч і чітко дала собі відповідь, що подарунок у вигляді свободи лише пастка, котра призведе до чогось поганого. 

— Страшно, — пошепки кажу. Не йому. Нікому взагалі. Просто, щоб слова встали між нами хоч якоюсь перепоною. 

Тепер знаю чому прокинулася. Знаю, що бентежило, якщо забути про решту мого життя і проблем — його ігнорування. Святий казав, що потрібно висловлювати бажання чітко й твердо. Висловила. Поцілувала. І він зник… Втік? Бо байдуже? Господи, звичайно байдуже. 

Я — дурепа. 

Влад все ще тримає мене. Довгі пальці стискають шкіру, раптом притягують в обійми. Під шум зливи й гуркотіння грому. Руки переміщуються, одна накриває потилицю, інша пробігається по спині й…гладить. Повільно, заспокоюючи, даруючи відчуття захисту. 

— Це лише гроза. — промовляє рівним тоном, а у мені все перевертається. 

— Знаю, — здавлено шепочу в його грудну клітку.

Не можу дозволити дихати на повні груди, помітить… Тому вдихаю чоловічий аромат уривками, щоб приховати це, навіть від себе самої ж. 

— Ти моя наречена, — вимовляє спокійно, — якщо тобі страшно — кажи.

Нервовий сміх виривається з горла. 

— Не знала, що ти тут. Казав, що буваєш рідко. Пішов, — швидко відповідаю. — Не чула, коли прийшов.

— Ти спала.

“Спала”. Я знаю, що спала…Дивився? 

— Це одна з привілей? — вимучено виходить.

— Носити прізвище “Свята”? — миттєво розуміє про що я. 

— Так. Тільки я не ношу його. 

— Поки ти зі мною, Юліано, ніхто тебе не образить. 

Ці слова заспокоюють. Як і обережні дотики. В них немає чогось брудного чи хтивого. Так швидше заспокоюють дитину, коли сниться страшний сон. Тільки це не відповідь на питання. 

— Пішли, — Святий підхоплює на руки.

Мене ще ніколи не носили на руках. Жодного разу у житті чоловічі руки не торкалися тіла там, де торкається Влад. 

— Що ти робиш? — голос тремтить.

Він впевнено крокує у спальню. Мою. Ногою відмикає двері й підходить до ліжка. 

— Несу тебе, — відрізає.

За вікном з'являється кілька блискавок поспіль. Світла достатньо, щоб побачити темні очі й обличчя Влада, емоції на якому відсутні. Немов художник взяв гумку й стер їх. Знищив. Аби інші не бачили й не розуміли нічого. 

Він кладе мене на м'яку ковдру. Наказує лягти й сам вмощується поряд. Притягує до себе на плече. Боязко кладу долоню на грудну клітку й відчуваю від неї тепло. В голові з'являється нав'язлива думка, що хочу відчути це тепло, яке не ділить на два, тканина футболки…

— Дякую, — пошепки промовляю. 

Знаю, йому байдуже, але мені ні…

Очі заплющуються самі собою. Сон приходить швидко, з ароматом нічного лісу та озону й ледве відчутним дотиком до губ, смак якого не зрозуміти.