Глава 8

Їдемо ми у тиші. Спочатку. Потім Влад вмикає музику. Вона звучить фоном, втім, хоч якось розбавляє атмосферу. Ймовірно чоловік відчуває себе нормально, я ж доволі некомфортно. Татова звичка їздити у машині у тиші спливає у голові й змушує знову відчувати тиск страху.  Я ненавиджу себе за цю емоцію. Ненавиджу, що дозволяю Володимиру Дикому рік за роком вбивати частинки наших з мамою та братом душ. Ненавиджу, що не можу захистити їх. Але вперше… дійсно вперше у житті з'явилася надія, що вдасться змінити стан речей. Вперше здається, що можу все! І, певно, так і є. Сили на захист мами та братика є! На себе — ні. 

Влад зупиняє автомобіль під старовинною будівлею нашого міста. Я бачила її раніше, мабуть, з тисячу разів, але жодного разу не була тут. Вона нагадує костел, втім, можу помилятися. У самому верху, під шпилями, видніється годинник. Він якраз відбиває дванадцяту дня. 

Святий відмикає дверцята, щоб я вийшла з машини. До подиву, мого і людей, котрі блукають неподалік. Хоча, якщо бути точнішою — студентів. Усмішка сама розпливається на обличчі: щаслива й повна сумнівів одночасно. 

— Художня?...— не закінчую, страшно.

Проте, бачу усе: студентів, у руках деяких скетчі, інших — мольберти. Вони поспішають на пари, або вже з них. Більшість звичайні, та зустрічаються й екстравагантні, як, наприклад, дівчина у яскравому каптурі зеленого кольору одягненого на рудий хаос. Чомусь на неї хочеться дивитися й дивитися. 

— Академія, — завершує Святий й закриває дверцята авто, коли нарешті відходжу. — Пішли. Нас очікують. 

Важко передати те, що відчуваю. Немов злий дракон виявився справжнім чаклуном, котрий вміє здійснювати бажання. Вчора — мольберти та фарби. Сьогодні — академія. Але що ж він хоче на заміну за скарби? 

В будівлю ми входимо у мовчанні. Можливо Влад і хотів би щось сказати, але я не здатна вести розмову, адже буквально ціпенію й все, що можу — крокувати слідом за чоловіком та мрією. 

З захватом розглядаю старовинні високі арки; стелі з ліпниною, потім під ногами підлогу викладену багато-багато років тому. Відмічаю й стіни завішані картинами, як репродукціями, так і, певно, роботами випускників.  

Гул кроків віддає у серці трепетним відчуттям. Я у потрібному місці. Там, де хочу. Вперше у житті. І все завдяки незнайомцю, який кілька днів тому підійшов до мене на власній виставці…

Кабінет декана зустрічає такою ж старовинною красою й мольбертами на яких стоять намальовані невідомими художниками пейзажі. Влад впевнено вітається, й займає одне з крісел. Попередньо роздивившись стелажі з документами, свічники, знову ліпнину, повторюю за Святим: вітаюся та займаю інше крісло. 

Перед нами жінка приблизно п'ятдесяти років. Сувора, сіроока, з білим волоссям стягнутим у тугий хвіст. Одягнена у блузу й, швидше за все, ділову спідницю. Не здивуюся, якщо й на підборах.

— Рада вас вітати, — посміхається лише вустами.

Уважно вивчає нас. Переводить погляд з мене на Влада і навпаки. Наскільки розумію з ним вона встигла познайомитися, а тепер має радість бачити його наречену…

— Це ваша наречена — Юліана Свята? 

— Поки ще Дика, — ліниво розтягує слова Влад. 

— Зрозуміло, — киває жінка та зціплює пальці у замок поклавши руки на стіл. — Що ж, я б хотіла, щоб Юліана Дика склала іспит.  Щоб вступити на мальовничий і графічний факультети потрібно зробити з натури олією етюди оголеної фігури й голови натурника. На факультет графіки — аквареллю. Вас же ці напрямки цікавлять?

— Ці, — відповідаю замість Влада.

— Гаразд, — жінка переводить погляд на мене. — Тоді запрошую вас приїхати сюди через тиждень, враховуючи сьогоднішній день. Рівно на дванадцяту почнеться іспит. Натура буде представлена.  — Дивиться на Святого. — Про оплату до вас?

Чоловік киває й закладає ногу на ногу. У сорочці, рукави якої задираються, демонструючи вени й браслет на правому зап'ясті. Зависаю на цьому вигляді… і раптом розумію, що спробувала б зобразити його. Саме таким, яким є зараз: розслабленим, лінивим котом, який впевнений у власній силі. Могутність і він — одне ціле. Позаду був би темний фон, а яскравою плямою — сорочка та браслет, щоб акцентувати красу чоловічих рук. 

Влад розмовляє з деканкою, а я нічого не чую. У голові вже він, на полотні, зображений маслом. Буквально бачу кожний мазок. Кожний вигин сильного й пружного тіла. Від нього віє небезпекою, сексом й спокоєм. Флюїди темного лісу та дорожнечі присутні ледве помітними мазками, але саме вони доповнюють картину…

— Юліано, — не одразу чую вуркотливий тон нареченого. — Пішли, ми уже про все домовилися. 

Розгублено кліпаю, але покірно встаю з крісла, прощаюся та слідую за чоловіком. Лише, коли сідаємо у машину та їдемо назад, поглинає паніка. Водоспадом води притискає до землі, забивається у ніс та горлянку, стискає й не дає зробити вдих.

Я не вмію малювати з натури. Ніде не навчалася цього. Самоучка. Нездала Юліана, котра навчилася зображати власну уяву, щоб стало хоч на краплю простіше жити…