Глава 7.2

Як я не помітила його? Як не почула? Настільки занурилася у картину, що вимкнулася? 

Відводжу погляд від обличчя Святого. Прокашлююся, аби не чути тиші, котра дзвенить у вухах й вибиває напругою ритм між нами. 

— Не хотіла, — тихо кажу. — Пробач мені. 

І знову тихо. Чоловік нічого не відповідає. Чую, що наближається. Ще й ще. Раптом його пальці торкаються підборіддя й підіймають обличчя. Змушує дивитися на нього.

— Ти хотіла олівці, мольберти, полотна, отже — малюєш, — плавно вимовляє. Сині очі зараз просто сині. Не темні, не світлі. Звичайні…— А це означає, що знаєш, що таке, коли чужі очі дивляться ті зображення, котрі нікому б сама не показала. Ті зображення, які завжди повинні бути лише твоїми. Особистим. Бо ти так хочеш. 

— Я зрозуміла, — лепечу, ледве ворушачи губами.

Влад криво всміхається.

— Зрозумієш, коли покажеш свої малюнки. Всі.

Різко забирає руку. Стає холодно, наче у приміщення вривається морозний вітер посеред літа, що дико. 

— Я…зараз? — покірно запитую

— Зараз.

Прикушую губи. Не хочу показувати власні зображення. Вони… Влад має рацію, вони мої. Особисті. Але попри думки слухняно йду до себе й дістаю з валізи скетчі й повертаюся у вітальню. Влад очікує там. Вручаю їх йому й завмираю на місці. 

Чоловік стискає скетчі пальцями, не розкриває й прискіпливо оглядає...Шумно видихає:

— Забери, Юліано.

Здивовано зазираю в його очі.

— Чому? 

Тепер синій темніє. Колір нагадує бурхливу ніч перед грозою. Ось-ось, і гримне. Ось-ось і почую шум зливи. 

— Покажеш, якщо сама захочеш, — низько промовляє. Вловлюю нотки муркотіння у голосі. — Пішли. Забереш собі те, що потрібно. Я купив все. 

Скетчі опиняються у моїх руках. Тремтливо притискаю їх до грудей і як ніколи чітко усвідомлюю те, що зробив Влад — повагу до мене. Те, чого ніколи не бачила від батька. Те, що не прийнято у нашій сім'ї. Святий продемонстрував що не лізтиме в особистий простір, розмежував нас. І тим самим показав, що я повинна наслідувати його приклад. 

Приладдя для малювання у коридорі, неподалік від вхідних дверей. Дві картонних коробки, вже відкритих, з яких виглядають білі частинки полотен. 

Святий поглядом вказує на них й промовляє:

— Можу занести все у твою кімнату. 

Присідаю перед дарами, яких, гадала, ніколи не матиму. Підіймаю погляд на чоловіка. Все. Він пропонує все це мені. 

— Можна? — пошепки.

Святий киває. 

Навіть не дивлюся, що ж там заховане під полотнами. Мені потрібно все. Немов мала дитина, котру привели у магазин іграшок вперше. В душі спалахує нове відчуття ейфорії. Щастя? Не знаю, востаннє подібне відчувала, коли народився брат, а батько на кілька тижнів відволікся від нас на святкування. Мабуть, ті часи можна назвати найщасливішими спогадами. 

— Дякую, — щиро відповідаю. Усмішка з'являється повільно, а разом з нею відчуваю як червоніють щоки.

Влад дивиться поблажливо. В синіх очах спалахує задоволення. Нещодавня злість за втручання в особистий простір зникла, принаймні сподіваюся на це. 

— Іноді ти нагадуєш мені зірку, Юліано. Нікому невідому, далеку для усіх, недосяжну, і шалено самотню. 

— Чому? — повільно встаю.

— Тебе не видно, — твердо каже. — Навіть вночі. Лише мерехтіння.

— Не всі можуть світити яскраво, — тихо відповідаю.

— Не всі хочуть по-справжньому світити яскраво, — виправляє. — Ходімо. 

Згинається й підхоплює дві коробки, немов вони легкі. З подивом йду за ним розглядаючи чоловічу спину заховану темним піджаком. Знову виникають питання, навіщо ж я дійсно Владу та Тимуру? Що ці двоє затіяли? Але варто коробкам опинитися у моїй спальні, як все забуваю. Радість поки затьмарює усе інше.