Глава 7.1

Погляд падає на валізу. Стоїть, самотня, посеред вітальні, а я не можу з місця зрушити. Все тремтить від емоцій. Не віриться, що таки зробила це, обдурила батька й тепер офіційно, точніше, на паперах — наречена Святого.Пропозиції то не було й не буде.  Не віриться, що у мене буде мольберт. Я зможу малювати. Зможу виливати емоції на полотні. Не потрібно ховати скетчі під ліжком. Не потрібно приховувати власні вподобання. А якщо піду навчатися в художню… Боже, це стане найкращим подарунком. Мріяти про це страшно. Раптом не здійсниться?...

День збігає швидко. Спершу тиняюся квартирою. Не заходжу нікуди крім кухні й власної спальні, врешті зазираю у холодильник й знаходжу там купу продуктів. Готувати не дуже вмію, та чомусь з'являється бажання спробувати. Тож шукаю рецепт. Знаходжу те, що подобається — спагеті у вершковому соусі, з печерицями та апетитними шматочками м'яса. На щастя, все розписано покроково, а у холодильнику Святого знаходяться усі потрібні інгредієнти. Так і настає вечір. До подиву, у мене виходить. Їжа виглядає апетитно, а пахне ще краще. 

Близько десятої вечора, коли спагеті стають холодними, чомусь розумію, що Влада не буде. Він же сказав, що вдома буває рідко. Я лише фіктивна наречена, тож навіщо йому поспішати додому? 

З сумом вечеряю наодинці, зосередивши погляд на нічному місті за вікном. З кожним ковтком стає образливо до глибини душі. Розумію — не Святий тому вина. Я. Лише я. Бо хотіла… сама не розумію чого хотіла…Вразити його? Сподобатися цим? Змусити поглянути якось інакше? 

Не вдалося. Провалилася. Не знаю на що розраховував батько відправляючи до Тимура й даючи завдання звабити його… Я дійсно нездала…

Після самотньої вечері мию посуд. Потім знову починаю блукати квартирою. Друзів немає, щоб хоч комусь подзвонити, батько ніколи нікуди не пускав. Не тому, що піклувався про безпеку, а тому, щоб не осоромила, як діти інших знайомих. 

Крокуючи коридорами зупиняюся навпроти дверей, в які не зазирала. Навмисно. Залишила власний простір Влада його особистим. Якось незручно заходити у чуже життя ось так, коли людини навіть вдома немає. Втім, цікавість зрештою переборює страх, що буду викрита. Відмикаю двері. Вмикаю світло. До подиву це…художня майстерня. Кімната величезна. Стіни — білі. А навколо мольберти, полотна, фарби, столики закладені пензликами, купа незнайомих баночок й кілька різних стільців. Запах, який буває лише у цих предметів, вбивається у ніс чимось приємним. Озираюся. На всякий випадок. Йду вперед. Пробігаюся очима по вже написаних картинах. Не всі вони такі, якою була та, перша, на виставці, де зустрілися. Кілька картин — пейзажі. Дивовижні. До тремтіння душі. Сірі, чорні, білі відтінки демонструють самотність, принаймні для мене. Ще є фентезійні малюнки. там переважає сила й влада, могутність й спокій, котрий є у сильних світу. А потім натрапляю поглядом на полотно, яке вражає. Намальована дівчина, сидить сама посеред темряви. Не повної, ні. Кожна чорна пляма — страхи. Обрисами вони схожі до людської подоби. Дівчина ж сидить зігнувши ноги у колінах та обійнявши їх. Обличчя заховане, пшеничне волосся розвівається від поривів невідчутного для мене вітру. Від полотна несе відчаєм й болем. Страшним. Пекучим. Тим самим, що змушує душу вити. 

Не знаю навіщо, але торкаюся фарби пальцями. Проводжу по мазках подушечками й помічаю, що за цим полотном є ще одне. Відставляю перше й здивовано оглядаю друге. Воно таке саме. Повністю. Єдина відмінність — дівчину прикриває хлопець. Його руки обіймають її стан, міцно-міцно, немов кажуть, що він поряд, тут, не кине її. Його голова схилена до її скроні, а губи торкаються волосся у легкому поцілунку. Він брюнет, витончений, але сильний духом, це чітко відчувається у хлопчачій позі. 

За цією картиною ще одна. Точно така сама, тільки там дівчину захищають вже двоє хлопців. Вони практично ідентичні, лише одна відмінність — тепер дівчина з надією дивиться прямо, немов прокинулася від страшного сну. Хлопці, по обидва боки від неї, тримають за руки й плечі. На їх обличчях віра та сила, що все буде добре. Помічаю, що ця трійця схожа між собою. Тільки дівчина світловолоса, але обличчя…вони наче брати й сестра. 

Звертаю увагу на темні плями позаду них. Поволі вони зникають. Світло б'є їх у спини змушуючи ставати тоншими, меншими, не такими страшними…

— Є поняття особистого простору, Юліано, — доволі грубий голос вривається у свідомість. 

Різко обертаюся. Влад стоїть на порозі кімнати. В синіх очах коїться дивне, але встигаю розпізнати злість.