Глава 6.2

Валіза пакується швидко. Звісно ж доводиться взяти усі речі придбані батьком, але під ними ховаю звичний для себе одяг та взуття: джинси, шорти, футболки, кеди, кросівки, осінні черевички. Мама із сумом спостерігає за всім цим. Її очі розширюються, коли забираю з-під ліжка скетчі й пхаю між одягом. 

— Який він, цей Тимур? — запитує сумно.

— Хороший…— чи то запитую, чи стверджую, сама не знаю. В ресторані чоловік здався доволі ввічливим. Це Влад кидав непристойності, Тимур же був стриманим. Але це не важливо, адже живу у Святого, а не Доброго. Втім, мамі цього знати не потрібно. Не тому, що не довіряю. Просто не хочу наражати на небезпеку. 

— Доню, прошу тебе, якщо вийде, вирвись, гаразд? Не думай про мене чи брата. Ти знаєш, наш Тимурчик отримує більше ніж ми, тож підросте й зможе піти теж. Можеш не хвилюватися.

— А ти? — зупиняюся посеред кімнати стискаючи у руках спідню білизну. — Ти вирвешся? Не буде мене, потім Тимура, залишишся лише ти. Батько зганятиме на тобі усю злість, мам.

— Заспокойся, люба, — усміхається й тепло дивиться, — все буде добре. 

— Ні. — відрізаю. — Я тебе не залишу. І брата теж. Де він, до речі?

Продовжую складати речі. Кілька разів оглядаю кімнату, щоб впевнитися, що взяла все, що потрібно. 

— Юліано, — благально промовляє, — так потрібно. Ти повинна налагодити своє життя, вирватися з-під гніту тата, розумієш? Тобі випав шанс, скористайся ним. 

— Тебе не кину, — вперто кажу.

— Тимур на футболі, — зітхає мама. — Скоро повернеться. 

Киваю у відповідь на слова. Знову розглядаю усе й розумію, що зібралася. Їхати не хочеться. Не тому, що це мій дім, просто маму страшно залишати. І Тимурчика. Так, його батько не чіпає, але хто знає, що буде далі…Тож сідаю на ліжко, поряд з нею й обіймаю за шию.

— Все буде добре. Я витягну нас. Чесно. Звільню. Обіцяю. Колись Володимир Дикий не матиме на нас впливу. 

Сподіваюся, так і буде. Вірю, що Влад дотримається обіцянки. Мама недовірливо зітхає, але все одно каже:

— Вірю, донечко.

— Мені час, — максимально спокійно промовляю. 

— Бережи себе. І дзвони, гаразд? 

— Обов'язково, — впевнено відповідаю. 

Дістаю візитку Влада, набираю номер й очікую кілька коротких гудків. Мама дивиться на валізу, в теплих очах стоять сльози, а на губах помітна усмішка. Радіє, що залишаю цей будинок, який став для нас в'язницею. Щаслива, що можу вирватися хоч на час. 

Нарешті Святий відповідає.

— Так, Юліано.

— Привіт, — чомусь і не дивуюся, що знає мій номер. — Я вдома. Ти казав зателефонувати…

На тому боці лунає шумний видих. 

— Не здивований, — звучить низький голос. — Казав, щоб Тимур завіз тебе туди й забрав. 

— О-о, — ошелешено промовляю, — я не… я не зрозуміла, — лепечу й очікую, що зараз Влад, як батько, кине, що я недолуга.

— Не страшно, — спокійно відповідає. — Зараз пришлю Тимура. 

Ні прощань, ні слів “бувай”, Влад просто тисне відбій. Здивовано кладу телефон у сумку й з подивом роздумую чому не второпала одразу стосовно “забере-привезе”. Думала, що Тимур приїде сюди, щоб відвезти до квартири Влада. Через його поведінку здалося, що повинна сама розібратися з цим питанням…

— Що? 

— Скоро буде, — коротко кажу й знову обіймаю маму. 

Так ми й чекаємо на приїзд Тимура Доброго, у моїй кімнаті, обидві будуючи власні плани на майбутнє, котре стосується лише нас.