Глава 3.2

Дивлюся на нього. Беру себе у руки. Витримка у мене залізна. Загалом це вина батька, та у подібних ситуаціях вона лише на руки. 

— Так, — коротко відповідаю. 

Сіро-блакитні очі Тимура дивляться спокійно. Переводжу погляд на Влада. Що пов'язує цих двох чоловіків, зважаючи на нещодавню пропозицію Святого? Ніколи не повірю, що це збіг. 

Обличчя Влада беземоційне. Він розслаблено сидить за столом. Дякує, коли офіціант приносить страви на нас трьох, й відповідає на погляд мовчанням.  З очікуванням розглядаю вже обох чоловіків. Вони ж поводяться так, немов все прекрасно. Тимур розливає у келихи вино, Влад виделкою бере шматок м'яса та кладе до рота. Лише я не можу змусити власне тіло ворухнутися. Відчуття незахищеності, небезпеки, буквально пульсує у голові. Тепер візитка Святого не здається чудовою ідеєю, враховуючи слова тата про те, що повинна пожити у Тимура…

— Ти подумала стосовно моєї пропозиції? — голос Влада лунає низьким тембром. Шкіра реагує миттєво. Сиротами. 

— Вам так сильно хочеться одружитися зі мною? — удавано спокійно запитую. 

Дивлюся Владу у вічі. Твердо. Практично не кліпаючи. Він відповідає мені тим самим. Кутики його губ смикаються в посмішці. Ледве помітній, та через неї між ребер мчить ураган. 

— Влад пропонує тобі шанс вирватися з клітки, Юліано, — розслаблено каже Тимур й робить кілька ковтків вина. — Ти не голодна?

Тепер дивлюся на нього. В сірі очі. Там немає насмішки чи чогось на кшталт знущань. Ні, там витримка, яку б хотіла мати я. 

— Батько сказав, що я повинна жити у тебе, — наголошую. — Хто ти, щоб Володимир Дикий хотів догодити тобі, і чому мною? 

Чую збоку короткий сміх Влада.

— Ти розумна дівчинка, це тішить, — рівним тоном промовляє. 

Беру келих вина  й стискаю його ніжку. Руки тремтять, але не знаю як інакше приховати це. Випиваю майже половину й лише тоді видихаю. Відчуваю себе поміж цих двох чоловіків у пастці. Наче вони спіймали, але не тримають, от тільки я не можу наважитися піти. Не через батька чи бажання йому догодити. У будь-якому випадку для цієї людини роблю все не так. Швидше через те, що вони тиснуть. Мовчанням. Рівними голосами. Удавано м'якими поглядами. Знають — не втечу. Бо нікуди. 

— Юліано, — зітхає Тимур, — ми тобі не вороги, повір. 

— Ви друзі мого батька, — стверджую. 

— Хіба хтось казав, що ми друзі? — тихий голос Влада змушує повернутися до нього. 

Повітря між нами напружується, іскрить. Наче зараз рвуться від перенапруги електрощитові. 

— Я тут, тому що він сказав, що повинна зустрітися з людиною, якій вчора сподобалася…— темні очі чоловіка палають, немов у світі може існувати такий темний вогонь. — Але вчора не було Тимура…— повільно продовжую. — Це ви? Ви організували цю зустріч. Навіщо? Батько не знає вас, але знає Тимура…

— Все з часом, Юліано. — відрізає Влад. Всміхається. Задоволення торкається рис обличчя. 

— Отже, ви двоє пропонуєте мені, що? Жити у Тимура, і вийти за вас, Владе? 

Святий грайливо здіймає брови, усмішка зникає, залишається лише зацікавлений, дещо зухвалий вираз обличчя. 

— Хто тобі більше подобається? — запитує.

Гірко хмикаю. Тимур підливає вино. Одразу ж беру келих у руки й випиваю все одним махом. Може це не ввічливо, але цим чоловікам потрібна я, для чого — незрозуміло. Тож, байдуже. Потерплять.

— Юліано, ти зможеш навчатися в університеті. Офлайн. Зможеш ходити на пари, знайомитися з цікавими людьми. Зможеш обрати професію, яку хочеш ти, а не твій батько. — Тимур знає куди тиснути. Як і Влад. Це лякає найбільше. 

— Але мушу жити у когось з вас? 

— У мене, — чітко заявляє Влад. 

— У вас… — коротко всміхаюся. — Я можу подумати? Чи відмова стане приводом наголосити, що я, Тимуре, — дивлюся у його сіро-блакитні очі,—  нічого не зробила, щоб ви задовольнили чимось мого батька? Адже, саме таку умову він назвав. Забути про амбіції й задовольнити незнайомця. 

— Твоя відмова Владу лише  наблизить до шлюбу з якимось стариганом, якого обере Володимир Дикий, — чітко відповідає чоловік. — Я тут з інших причин.

Звужую погляд. Він замовчує важливі речі. Вони обидвоє. Це дратує. Втім, поки відкладаю це на пізніше. Мабуть, варто розбиратися з усім по черзі. Ще не відомо, хто краще: Влад чи мій тато?

— Можу дізнатися з яких? — запитую все-таки. Без надії на відповідь, але ж…запитати можна? Врешті, я їм потрібна, а не навпаки. Принаймні визнавати, що вони кращий варіант, поки не готова. 

— Ні. — твердо.

Киваю. Приймаю відповідь Тимура. У мене й варіантів немає, якщо чесно.Але я сподівалася на чесність. 

— Не вважаєте несправедливістю те, що ставите мене у рамки, знаючи моє положення? — сухо запитую у Влада. 

— Хвилюєшся через те, що сьогодні не зможеш повернутися додому? — голосом зачаровує. Кожна нотка звучить оксамитовою мелодією. Зачаровує. Приманює. І я знаю куди — у пастку. 

— Батько сказав, що повинна забути про амбіції та жити у Тимура. 

— Твій батько не знатиме, де ти, поки я не захочу, — плавно вимовляє кожне слово. 

Замовкаю. Серце починає колотитися у ребрах швидко-швидко. Не зводжу погляду з Влада. Цей чоловік загадка з темними задумами. Художник з закритою душею. Незнайомець, який грає у щось своє, а я ніяк не второпаю, в що саме… 

Хто він такий? Хто Тимур? Сильні, незалежні, впливові. Переслідують власні цілі? Чи спільні, це невідомо… А я раптом опинилася в епіцентрі усього, затиснута з усіх сторін небезпечними чоловіками.