Глава 3.1

Стільчик для мене відсуває інший офіціант. Навмисно не дивлюся на чоловіка навпроти. Поправляю сукню, ставлю клатч на спеціальну підставку для сумочок й лише тоді підіймаю очі.Одразу ж наштовхуюся на сіро-блакитний погляд. Чорні вії вигідно відтінюють світлість очей. І, до мого подиву, там спокій та якась безмежна впевненість у власній силі. 

— Вітаю вас, Юліано, — чоловік починає говорити перший. — Радий бачити. 

— Навзаєм… — промовляю, очікуючи поки представиться. 

— Тимур, — одразу ж виправляється. — Перепрошую за те, що не представився одразу.

У відповідь лише киваю. Батько хоче, щоб я сподобалася, мені ж це ні до чого. Розглядаю Тимура уважніше. Загострені риси обличчя, пухкі губи, немов до них приклав руку справжній художник. Темне волосся та бліда шкіра не дисонують, навпаки, дивляться як витвір природи. Чоловік статний. Видно, що високий й владний. Він звик тримати усе, що стосується його, у порядку. Водночас від нього віє чимось не таким, як здається на перший погляд. Зрозуміло, що Тимур впливовий, тримається так й виглядає, та… Не можу вхопити ту тонку струну його аури, котра натякає на те, що все це — маска. 

— Ви не проти, що я вже визначився зі стравами? — чоловічий голос лунає низько, відчуття, що запитує чи не проти зайнятися з ним чимось іншим, аж ніяк не про страви. 

— Ні, — проковтую клубок у горлі. Вперше відчуваю себе настільки незатишно. Думала, що тут на мене чекатиме старий, черговий бізнесмен, котрий жадає молодої крові. 

— Чудово. — всміхається. — До нас приєднається мій знайомий. Доводиться справи поєднувати з приємним. 

Опускаю погляд й змовчую. Батькове виховання навчило не йти проти таких людей, як цей Тимур чи він сам. Простіше погодитися. 

За кілька хвилин мовчання чую кроки. Весь цей час з удаваною зацікавленістю розглядаю візерунки на білосніжній скатертині. Варто зрозуміти, що знайомий Тимура сідає поряд, одразу ж дивлюся на нього. Не передати мого подиву, коли впізнаю у ньому Влада Святого. 

— Ви? — видихаю, забувши про манери. 

Влад ледве помітно усміхається, демонструючи всім своїм виглядом, що саме на таку реакцію й очікував. Темні, сині очі пропалюють. Кожний його рух кричить про владу, могутність, силу. Чорний класичний костюм виглядає на ньому так, немов його створив сам янгол. Від нього віє небезпекою. Хвилями, вона торкається чимось незримим оголених ділянок шкіри, викликаючи сироти. 

— Я, — твердо відповідає та схиляє голову на бік. 

Практично чорне волосся хапає відблиск з золотої люстри, перетворюючи його пасма на дорогоцінність. 

— Але, чому…ви? 

— Тут? — Тимур спокійно реагує на нашу розмову. Світлий погляд стає м'якшим, наче він спілкується з дикими звіром, який його боїться.