21. Повернення додому

 Уляна

Коли Єгор прогнав мене, не давши навіть нічого сказати, я йшла і нічого не бачила перед собою. Мене переповнювали гнів і образа. Чому він так повівся зі мною? Я старалася завжди йому допомагати, розмовляти з ним, а він отак просто взяв і відштовхнув мене… Може, Єва з тим голосовим мала рацію? Я думала, що вона якось підробила його, але зараз схилялася до думки, що то були справжні слова Єгора. Він просто викинув нас із Ромчиком зі свого життя, як щось, що вже використане і непотрібне…

Я взяла таксі і поїхала до школи. Сказала вчительці, що через важливі справи сьогодні заберу його раніше. Коли ми вже вийшли на подвір’я, Рома озирнувся і здивовано сказав:

 — Я не бачу машини Єгора! І чому ти мене забрала, в нас ще мала бути вистава лялькового театру!

 — Ромчику,  ми зараз переїдемо від Єгора, — відповіла я. — Назад до нашої з тобою квартири. Тому я тебе й забрала, щоб ти допоміг мені зібрати речі…

— Але чому? Що трапилось? — здивувався малий. — Ви ж зустрічались по-справжньому, ви самі казали…

 — Ми посварилися, — звісно, я не змогла розповісти Ромі про все, що сталося цими днями, він занадто малий, щоб зрозуміти. Постаралася пояснити так, щоб це і відповідало реальній ситуації, і було зрозумілим малому. — Іноді люди сваряться і хочуть побути окремо…От Єгор теж захотів…

— Це назавжди? Я думав, що ви одружитесь, — він зітхнув. 

— Я теж так думала, — я зітхнула. — Але, скоріше за все, ми розійдемося назавжди. Ти дуже сумуєш через це? 

— Так, — він кивнув. — Я не хотів, щоб ви розходились… 

 — У будь-якому разі знай, що ти ні в чому не винен, — я обняла його. — Єгор добре до тебе ставиться, він образився на мене. Мабуть, все це з самого початку було помилкою — ці ігри в наречених. 

— Ви ж подобались одне одному… То не була гра, — не погодився Рома, теж обіймаючи мене. — Ми були як родина…

Тут я не витримала і заплакала. Я справді думала про нас трьох, як про одну родину, і тепер не могла уявити, що все закінчилось. Ще й так по-дурному… Тепер я шкодувала, що, отримавши ці погрози, не пішла одразу до Єгора, не розповіла йому про все. Але вже нічого не зміниш, трапилося те, що мало трапитись…

 — Ходімо, — я побачила, що під’їздить викликане мною таксі і витерла сльози. — Заберемо речі і Юрі. І поїдемо додому…

***

Коли ми вже опинилися у своїй квартирі, Рома пішов до своєї кімнати, він був сумним, не хотів розмовляти. Тримав на руках кролика і гладив його, щось шепочучи, і мені стало дуже його шкода. Якось так несправедливо життя обходиться з Ромою, він спершу зовсім не мав батька, а тепер, коли зблизився з Єгором, і відчув прив’язаність до нього, пережив таке розчарування… Якби ж я могла йому якось зарадити, але я знала — щоб пережити горе, потрібен час. Трохи згодом спогади вже не будуть робити так боляче, він заспокоїться і знову буде усміхатися. 

Але я навряд чи колись зможу відчути себе щасливою, не зможу більше нікого покохати. Коли я думала про Єгора, то починала плакати і не могла зупинитися. Розставшись із ним, я ніби втратила частинку душі, на місці якої зараз була рана, що боліла. Я фізично відчувала той біль, він віддавався в кожній клітинці мого тіла…

Знайшла в аптечці якісь заспокійливі, випила їх і стало трохи легше. Біль не минув, а ніби приглушився. Я сиділа на ліжку поряд із сумкою, не розібраною до кінця, і думала, думала… Як мені далі  жити, як віддавати братові борги, що робити з вагітністю… Так, це не головне, що турбувало мене в цю мить, але здавалося, всі ці неприємності ніби перетворилися у важкий камінь, який поклали мені на спину. Я не могла його скинути, як не старалася…

“Завтра треба піти до офісу Єгора і написати заяву на звільнення, — подумала я якось мляво, мабуть ліки уже починали діяти. — А потім знову шукати роботу… І вдавати, що цього шматочка нашого життя ніколи не було. Викреслити його з пам’яті, заховати подалі/, не проживати знову і знову… Сподіваюся, це в мене вийде…”

Єгор

Їх нема. Я обійшов всі кімнати. Вони навіть речей не залишили. Ні Улі, ні Роми, ні Юрі. І жодного сліду, ніби тут їх ніколи і не було. Ця картина шокувала мене. Вона дійсно взяла і пішла. Навіть не чекала ранку. Хоча, я ж сам її прогнав… Може, так буде краще? А може, мені варто поїхати за нею зараз?

Я все ж вирішив поїхати. Швидко перевдягнувся. Я все ще був трохи під алкоголем, але випив небагато, тож це не мало стати проблемою. 

Сів за кермо. Подумав, що, певно, вони повернуться до своєї квартири. Поспішав. Декілька разів проїхав на червоний, а потім звідкіля не візьмись збоку вилетіла "Шкода" і я врізався їй в фару. Аварія була не дуже серйозною, навіть подушка безпеки не спрацювала. 

Але водій "Шкоди" одразу вийшов з машини:

 — Так, я дзвоню в поліцію!

— Давай без поліції, я дуже поспішаю, — я поглянув на чоловіка. — Я відшкодую тобі все. Вважатимемо, що це моя провина. Але зараз я поспішаю. 

 — Я не беру хабарів, такі в мене принципи, — вперся той. 

— Хіба це хабар? Я оплачу ремонт. Можу накинути зверху, якщо це ти так набиваєш ціну, — мене починав дратувати цей мужик.

 — Отак їздять п’яні на великій швидкості, а якби ти людину збив? Так само б відкупився? — голосно запитав той.