14. “Це мій син!”

Уляна

Я й не думала, що Єгор може бути таким турботливим, наче справжній батько. Коли малий не хотів приймати ліки, Єгор влаштував цілі змагання, одним із завдань яких було саме ковтнути ложку сиропу. 

Увечері перед сном він читав Ромі книгу, а я коли дивилася на них, відчувала якусь гордість. Коли казка закінчилася, він вийшов з кімнати малого і побачивши мене, зрозумів, що я підглядала за ними. 

— Здається, йому вже краще. Вже не такий гарячий, і бадьоріший. Думаю, він скоро одужає, — сказав Єгор. 

— Йому добре поруч з тобою, — ці слова вирвалися непрошено, я не збиралася їх вимовляти. 

— А що я, я нічого особливого не зробив, — Єгор потер шию і відвів погляд. — Не знаю, батьки ніколи не сиділи зі мною, коли я хворів. Батько завжди був зайнятий, а мати боялась мікробів. Вона перехворіла на серйозний вірус, ледь не померла, лежала два місяці в лікарні з запаленням. Після того, коли ми з сестрою хворіли, з нами завжди сиділа прислуга.

— А мої батьки працювали, тому я сама сиділа, — сказала Уляна. — Мені мама писала записку, коли які ліки пити… А раз я розбила термометр, мама дуже на мене сварилась…

— Добре, що зараз ти можеш бути з малим, коли він хворіє. Поки ти будеш працювати зі мною, так буде завжди. 

 — Дякую, — я піднялася навшпиньки і поцілувала його в щоку. 

Це був просто жест вдячності, нічого більше. Принаймні так я сказала сама собі. 

— Слухай, Уляно, я тут подумав…

Він знову якось замʼявся, але саме в цю мить мій телефон задзвонив і перебив його. 

Це була мама, я поговорила з нею, а тоді згадала, що Єгор збирався щось мені сказати. Та в його спальні вже було вимкнене світло. Ну нічого, завтра розповість — подумала я…

***

За два дні Рома дійсно вже почувався краще, температури не було, і я вийшла на роботу.  Був звичайний робочий день, Єгор поїхав до іншого філіалу я якихось робочих справах. Я сиділа за компом, за час моєї відсутності справ накопичилося чимало…

Коли двері до приймальної відчинилися, я навіть голову не підняла, так була заклопотана. Подумала, що це Єгор, адже він от-от мав повернутися.

 — Що там, все вдалося зробити? — запитала я, підняла голову і тільки зараз побачила, що переді мною стоїть зовсім не Єгор. Це був Віктор.

— Ой, я думала, що це Єгор, — сказала я. — Добрий день… 

— Той самий, твій хахаль? — Віктор насупився. — Я спеціально прийшов, коли його нема. Уляно… Нам треба поговорити.

Мені не сподобався тон, яким він розмовляв.

 — Про що нам говорити? — я знизала плечима. — Наче все вже обговорили…

— Про мого сина. Це мій син, зізнайся, — він зазирнув мені в очі. — Він схожий на мене. 

 — Яка різниця, якщо ти не брав ніякої участі в його житті? Ти навіть у свідоцтві про народження не записаний… Тож ти не маєш на нього ніяких прав.

— А я хочу мати на нього права, я хочу бути присутнім в його житті! — вперто сказав Віктор. 

 — У тебе ж є дитина і дружина, — мені хотілося сказати щось грубе, так дратувала його самовпевненість і це “хочу” без запитання, а чого саме хочу я. 

— Я розлучився! — мало не вигукнув Віктор. — Не міг забути тебе!

Він несподівано взяв мене за запʼясток і подався вперед, торкаючись губами моїх губ.

І, як спеціально, саме в цей момент двері відчинились і я побачила Єгора…

Єгор

Вчора, як на зло, той клятий дзвінок все споганив. А я вже навіть налаштувався… Мені дійсно було добре поруч з Уляною, тож я був готовий ризикнути, спробувати щось справжнє. Мене дуже сильно тягнуло до неї. 

А сьогодні, як на зло, треба було їхати на цілий вечір в робочих справах. Я хотів звільнитись трохи раніше і потім, по дорозі до Роми, запропонувати Уляні кудись сходити. 

Хвилювався, знову. Краще б вже вчора все зʼясував… Ну але вже як є…

Заходив до приймальні я в дещо схвильованому стані. Але щойно поглянув на її робоче місце, то побачив, що Уляна цілується з Віктором.

Ця картина шокувала мене. Якусь мить я вирячався на них, а потім розвернувся і пішов геть.

Чомусь було дуже неприємно і боляче. Але я не мав на неї ніяких прав…

За мить я почув позаду швидкі кроки і голос Уляни:

— Єгоре, почекай! Куди ти?

— Куди-небудь, — я озирнувся. Ми були в коридорчику, який вів до більшого коридору. Тут людей не було, але біля ліфтів вже могли бути робітники, які збирались їхати додому. 

 — Я хочу поговорити з тобою, можна? — запитала вона, наздогнавши мене. 

— Тобі не треба виправдовуватись чи щось таке, — я відвів погляд. Що я взагалі собі придумав? 

 — Мені немає за що виправдовуватися, — вона ледь почервоніла. — Я ні в чому не винна!

— Авжеж не винна, — я кивнув. — Ти маєш право цілуватись, з ким хочеш. Тільки будь ласка, не в офісі. Бо тут люди думають, що ти моя наречена.