11. Вимушене побачення

Уляна

Вчора, коли увійшов Єгор, я вимкнула телефон, а вранці взагалі заблокувала Віктора. Думала, він усе зрозуміє, і не буде більше мені нав’язуватися. Проте все одно була на нервах.  Я переживала через те, що Віктор здогадався, що Рома його син. Треба було взагалі не ставити фото сина в соцмережі… Якби ж я знала наперед… Брехати, що це син Єгора, не було сенсу — Віктор все одно б не повірив. Бо тоді, коли народився Рома, я ще з Єгором не була знайома, і це легко можна перевірити в тих самих соцмережах…

Я зовсім заплуталася і вирішила просто ігнорити Віктора. Але коли ще й Єгор почав мені говорити, що я маю піти до Віктора, я не витримала і розплакалась.  Що я, якась річ, щоб отак просто віддавати мене?  Я гнівалася на Єгора, що він нічого не розуміє, на Віктора, бо той з’явився в найбільш непідходящий момент, гнівалася на саму себе..

Мені хотілося сказати Єгору: “Невже ти не розумієш, я не хочу йти, мені добре поруч з тобою, хай це всього лиш гра…” Але я боялася, що він злякається моїх почуттів. Він же сам казав, що не створений для серйозних стосунків. Тому я мовчала…

— Ти все правильно зробила, ну, що пішла, — він зітхнув і зазирнув мені в очі. — Не плач більше, будь ласка.

— Не буду, — я усміхнулася крізь сльози. — Ти не будеш проганяти мене?

— Не буду, — він торкнувся кінчиками пальців моєї щоки, змахнувши сльозинку. — Підеш, тільки якщо сама захочеш… І гроші повертати не треба, я серйозно.

— Дякую, — я відчула полегшення. Так хотілося, щоб він знову поцілував мене… Щоб обійняв і сказав, що нікому мене не віддасть… Якісь дурні фантазії, що скоріше підійшли б підлітку. Але зараз мені хотілося саме цього…

***

Коли робочий день вже закінчувався, і ми з Єгором сиділи в його кабінеті, накидаючи план роботи на завтра, до кабінету раптом зайшла Єва. Вона поглянула на нас і вигукнула:

 — Ви досі тут? Що, й ночувати зібралися на роботі? Ви ж закохані, де ваша романтика? 

— Еее… А що, мені вже працювати не можна? От зараз допрацюємо, і підемо на побачення, я вже все спланував! Уляно, ти готова йти? — він перевів погляд на мене.

 — Я? — трохи розгублено перепитала я. — Готова… А куди ми йдемо?

— Ти що, забула? — він нервово засміявся. — Ми ж в кіно йдемо! Раз роботу закінчили, можемо нарешті купити білети… Ти хотіла романтичну комедію? Чи знову підемо на жахастик?

 — О, точно, схоже, я запрацювалася сьогодні! — я розсміялася. — Давай комедію, жахастики завлишимо для домашнього перегляду…

Сказавши це, я пригадала, як він тримав мене за руку і відчула, як по тілу знову пробігли мурашки…

— Ясно все з вами! Чекаю фоток в мережі! А то ти навіть статусу в фейсбуці не змінив, братику, і як Уляна тебе терпить? 

 — Він трудоголік, ти ж знаєш, — я знизала плечима. — Крім роботи, про все забуває…

— Ну добре, приємного перегляду! Чекаю на фоточки в інсті чи фейсбуці! — і швидко поцокала підборами геть.

— Здається. ми йдемо в кіно, — сказав Єгор, поглянувши на мене. — Поглянеш, що там за комедії?… Зробимо пару фоток і все таке.

 — Так, без проблем, — я кивнула. — Може, й справді треба подивитися щось веселе, підняти настрій. Твоя сестра якраз вчасно нагодилася!

— Добре, — він теж кивнув. — Тоді попередь Рому і купуй білети… Перекусимо десь і поїдемо одразу туди. 

Ми забрали Рому з групи подовженого дня, відвезли його додому, купивши улюблену піцу і увімкнувши мультики. Сказали, що повернемося за пару годин, і поїхали в кінотеатр.

Коли вже виходили з машини, я торкнулася руки Єгора:

 — Я б хотіла, щоб між нами нічого не змінилося, — тихо сказала я. — Щоб усе було, як раніше…

 Єгор

Коли вона торкнулась мене, я подумав, що, може, це знак, що вже час діяти. І щось змінити. Щоб наші стосунки не були в такому підвішеному і незрозумілому стані. Але саме в цю мить Уляна сказала ті слова, що вона б не хотіла ніяких змін. Це було ніби відро з холодною водою, яке опрокинули мені прямо на голову. 

Але я намагався виглядати максимально незворушно. 

— Так, — тільки й вимовив, відводячи погляд. — Ходімо всередину.

Я прибрав свою руку. Чомусь було боляче думати, що для неї все це нічого не значило. 

Ми пройшли до кінотеатру, а потім пішли до зали. Реклама якраз закінчилась, коли ми зайняли останній ряд в аймаксі. В аймаксі було всього вісім диванчиків, тут було дуже комфортно, ми сиділи на одному з двох останніх. Поруч із нами нікого не було. Видно, це вже був кінець показу цього фільму, людей взагалі було всього шестеро разом із нами. Тобто, зайнято було всього три диванчика з вісьмох. 

Я натиснув на кнопку виклику офіціантки. Це була прикольна функція. 

— Будеш шампанське? — запитав, повертаючи до Уляни меню. — Можемо зафоткатись з шампанським і пастою в кінотеатрі.

 — Цікаво, я вперше в такому кінотеатрі, де є офіціанти, — усміхнулася вона. — Давай сфоткаємося. 

— Тоді зараз все замовимо…

Офіціантка якраз підійшла і ми перерахували їй усе, що хотіли замовити. Фільм почався рівно тоді, коли вона принесла нам шампанське. Їжа мала бути ще хвилин за пʼятнадцять.