10. Здається, це ревнощі

Уляна

Коли я побачила вираз обличчя Єгора, то мені стало сумно. Мабуть, краще було не їхати на цю зустріч, сказати, що захворіла, або ще щось придумати. Тепер Єгор уже не буде таким як раніше…

— Пробач, — додала я. — Я мала тобі сказати. Просто сподівалася, що все обійдеться. Що він мене не впізнає…

— Ти ні в чому не винна, — він похитав головою. — Я помітив, що ти не хотіла йти. Але подумав, що це просто мандраж перед першим важливим робочим завданням. Хотів, щоб ти переборола той страх. Я сам все неправильно зрозумів, а ти не була зобовʼязана розпахувати переді мною душу.

— Як би ми не думали, це вже сталося, — я зітхнула. — Нічого не переграємо, тож треба якось жити далі. Може, Віктор не буде шукати зі мною зустрічі. Все ж, минуло майже десять років, ми стали багато в чому чужими людьми…

— Все одно мені шкода. Наступного разу я буду уважніший, — він зазирнув мені в очі. Щось в них було нове. Але схоже, Єгор був дійсно засмучений. 

 — Все добре, — я усміхнулася. — Дякую тобі за розуміння. Ти дуже хороша людина…

Раптом на очі навернулися сльози. Я подумала, що якби тоді, багато років тому я зустріла Єгора, а не Віктора, все могло б бути зовсім по-іншому… Не було б самотності, запитань малого, де його тато, безгрошів’я… Але ми не могли зустрітися тоді, бо жили в різних містах, у кожного було своє життя. Що вже тепер побиватися за тим, чого не могло бути? І все одно мені було сумно…

Єгор несподівано обійняв мене, пригорнувши до себе. Потягнувся до мене і просто обійняв, хоч це і було йому незручно в машині. 

Я теж обняла його у відповідь. Не говорила нічого, слова здавалися зайвими…

***

Вже вдома, після вечері, відправивши Рому спати, я заспокоїлася і зібрала свої думки докупи. Вирішила, що ця зустріч нічого не значила. Він, певно, вже й забув про мене, а я досі переживаю. І все одно настрою не було, тож я вже збиралася йти до своєї спальні й лягати спати, як почула сигнал про вхідне повідомлення. 

Взяла мобільний до рук і побачила незнайомий номер. Хто може писати мені так пізно? Серце ніби завмерло в грудях…

Але я все ж відкрила повідомлення і прочитала його. 

"Привіт. Давно не бачились, ти гарно виглядаєш, Улю. Скажи, а що це за дитина у тебе в профілі?"

Першою моєю думкою було видалити це листування. заблокувати номер Віктора. Але це б надто видало мене. Та й знайти мене нескладно, він знає, де я працюю. Тож  я відповіла:

 “Привіт. Ти теж непогано виглядаєш. Але, будь ласка, не пиши мені більше, бо мій наречений може розгніватись. “

На запитання про дитину я не хотіла відповідати. Сподівалася, що слова про нареченого вплинуть на нього. 

"Наречений? Що за наречений? В твоєму профілі жодного фото з чоловіком." 

“Це Єгор, — написала я. — Мій бос”.

Все одно на роботі всі знають, тож я вирішила сказати правду. Зрештою, для збереження гарних відносин зі своїм діловим партнером, Віктор таки відчепиться і не буде мені більше писати. 

"Він? З зустрічі?" — перепитав Віктор. — "І що, ти його кохаєш?"

“Так, кохаю, — написала я. — Тому минуле краще залишити в минулому. У тебе є дружина і дитина, в мене свої стосунки…”

"Хлопчик, твій син. Він схожий на мене. І вік підходить. А ти ігноруєш моє запитання про нього, це наводить на певні думки. Це моя дитина."

Єгор

Я все ще почувався дивно. Мені було якось не по собі від того, що Уляна зустрілась з колишнім. Але найбільше я злився через те, що по суті я сам змусив її з ним побачитись. 

Ми всі спокійно повечеряли, але Уляна була якась відсторонена. Я вирішив не чіпати її зараз, пішов до себе, вона все ще залишалась у вітальні. Але сон не йшов, тож я повернувся. І одразу побачив, що вона сидить в телефоні і щось комусь друкує. 

Як партизан, я безшумно підійшов до дивану ззаду так, щоб вона не одразу мене помітила, Уляна якраз була поглинута листуванням, тож у мене це вийшло. А коли я підійшов достатньо близько, то одразу побачив фотку того мужика і листування з ним.

Тут же Уляна помітила мене і  і вимкнула телефон. Поклала його на стіл. Я бачив, що її руки тремтіли. 

— Ти щось хотів? — запитала вона досить сухо. 

— Ні, пробач, — я відвів погляд. 

Вона листувалась з ним. Може, вони тепер взагалі зійдуться? Було капець як некомфортно. Навіщо я підійшов, навіщо дивився? Я не хотів цього бачити. 

 — Тоді я, мабуть, піду спати, завтра рано вставати, — вона не дивилася мені в очі. 

— Так, я теж піду, — я кивнув і сам перший пішов з вітальні, майже вилетів звідти.

Серце билось дуже швидко. Я не мав ніяких прав на Уляну. І ревнувати теж не мав права. Але ревнував…

Вночі спав погано, більш-менш поспав тільки під ранок. Тому на сніданку був заторможений і неговіркий. Рома, здається, був єдиним в гуморі. Уляна теж в основному мовчала і дивилась на мене насторожено, ніби очікувала якогось підвоху. 

Коли ми відвезли Рому до школи і їхали вже вдвох, я відчув ще більше напруження. І мене це злило. Я злився сам на себе за те, що мене все це так вибило з колії.