6. Гра в запитання

Уляна

Коли ми повечеряли, я запитала у Єгора:

 — Як ми будемо дізнаватися більше одне про одного? Біографію свою переказувати?

— Ні, це якась фігня, — він похитав головою. 

— Давайте я буду вас запитувати! — запропонував малий. — А ви — відповідати!

— Це краще, ніж вчити біографію, — погодився Єгор. — Ну,  питай, Ромо. 

 — Що ти любиш їсти? — запитав він, не довго думаючи. 

— Не знаю, я все їм, — замислився Єгор. — В дитинстві дуже любив домашню смажену картоплю. Такої в ресторанах ніде ще не пробував. Все не те.

 — Я теж люблю, — зрадів Рома. — Мама вміє смажити смачну картоплю!

 — Я думала, що це якась занадто проста страва, — сказала я. — Що ти, Єгоре, любиш високу кухню…

— О, у мене з високою кухнею так собі. Колись мене запросили в ресторан, де було меню "молекулярної кухні". І там споїли морозивом з горілки… А я не хотів пити! Ця молекулярна робить що завгодно з чого завгодно, страшна штука, — поділився він. — Краще їсти щось таке, де по вигляду зрозуміло, що це.

— І ти був п’яний після морозива? — не повірила я. 

— Я зʼїв не менше ніж півкіло, смачно було, незвично, — він кивнув. — І я не заїдав, бо ж блін, це була їжа, — я насупився. 

— А я люблю борщ, — зізналася я. — З чорним хлібом, салом і зеленою цибулею. 

— Таке я теж люблю, — Єгор знову кивнув. — Взагалі люблю класичну українську кухню. Але у нас немає жодного ресторану, де це подають на високому рівні. Ну, може у Купера нормально, в "Молодості". Там я інколи замовляю доставку. Олівʼє там смачне. 

— І я люблю олів’є! — вигукнув Рома. — Мамо, зробиш завтра?

— Я не проти, — відповіла я. — Але давай якесь інше запитання, бо щось ми зациклилися на харчах…

— Добре,   — кивнув Рома і знову глянув на Єгора. — Яке в тебе хобі?

— Еее… Є одне, але то не для батьків точно, не для їхніх вух. Треба подумати щось більш пристойне, — замислився Єгор. — Що там вони про мене знають… А, ну можна сказати, що я люблю мандрувати. Уляно, до речі, я багато де був. Тож так, це певно корисна інформація. Європу обʼїздив практично всю. А ще я люблю дивитись футбол, особливо серйозні змагання по типу "Ліги Європи", ну і грати в "Фіфу". А у тебе яке хобі? 

— Я люблю робити ляльок, — зізналася я. — Коли думала, що в мене народиться дівчинка, зробила їй кілька ляльок. Але народився Рома… 

— Ага, ти мені показувала, — кивнув малий.  — І пірата робила мені!

— То він дивився фільм про піратів Карибського моря і попросив зробити йому пірата, — усміхнулася я. 

— Давай ще поговоримо про роботу. Я маю знати про те, чим ти займалась до того, як прийшла на фірму…

***

 — Ромо, тобі пора спати! — вигукнула я, поглянувши на годинник. Ми так захопилися відповідями на запитання, що зовсім забули про час. 

 — Я ще посиджу, — занив він, але я все ж наказала йти до своєї кімнати. Коли він послухався, запитала у Єгора:

 — Так, а що за непристойне хобі у тебе, про яке краще не чути батькам? 

— Ну ходити по барах, напиватись, клеїти дівчат… Це явно не те, про що варто згадувати при  знайомстві батьків з нареченою, — він усміхнувся.

 — А, бо я подумала, що може ти прихильник садомазо чи ще чогось такого, — пожартувала я. — Просто ходити по барах і знайомитися з дівчатами — таке хобі, мабуть, у дев’яноста відсотків усіх чоловіків…

— Ну, все одно батькам так не скажеш, коли прийшов з кимось. До речі. Я не став питати при малому, але… Думаю, мені варто знати, як ти розійшлась з його батьком?

 Єгор

Я зазирнув їй в очі. Чесно кажучи, мені самому було цікаво почути цю відповідь. Уляна була красивою, хазяйновитою, ще й не дурною… Як вийшло, що вона залишилась сама? 

— Він був дуже хороший, — сказала вона, трохи подумавши. — Привабливий, розумний, душа компанії. Романтика, і все таке…Тільки один маленький недолік був у нього…

— Який недолік? — запитав я. 

— Він був одружений, — Уляна знизала плечима. — Його дружина з дитиною жила в іншому місті. Коли я дізналася, він сказав, що то договірний шлюб, він не кохає дружину, але розлучитися не може. Запропонував жити з ним в цивільному шлюбі, якийсь час він би проводив зі мною, а якийсь — з офіційною дружиною. Я так не захотіла… Ось і вся моя історія…

— Виходить, тоді ще у вас не було малого? — запитав я. — Ти завагітніла і він розповів? Чи як?

— Він не знає про малого, — Уляна насупилась. — Я збиралася йому сказати, коли дізналася про його дружину. Але не сказала… Поїхала до Києва і тут народила дитину. 

— Мені шкода, — я зітхнув. Це дійсно була сумна історія. 

— Та нічого, — вона усміхнулася. — Нам із Ромою удвох добре. І з Юрі. 

— Ох, як цей ваш Юрі опинився у мене в ліжку зранку? Треба за ним краще слідкувати, я реально злякався, хто це мене облизує, — я усміхнувся, треба було перевести тему на щось більш нейтральне, я не хотів сипати сіль на ті її рани.