3. Переїзд

 Уляна

“За кого він мене прийняв? Не бажаю брати участі в якихось махінаціях!” — мої щоки палали, я швидко вилетіла з приймальні, не дивлячись на дівчину. Звісно, мені були потрібні гроші, але я не хочу заробляти їх, когось обманюючи!

Трохи пригальмувала в коридорі, бо згадала, що треба передзвонити мамі. 

— Алло, мамо, що там у вас? Ти просто так дзвонила, чи щось сталося? — запитала, притуляючи слухавку щільно до вуха. 

— Улянко, люба… Вони хочуть забрати дім! Я не знаю, як так вийшло, кажуть, він був заставлений… Але ж як? Ані я, ані батько, ані ти… Ми нічого такого не робили!

— Знову? Ви ж віддали гроші? Чи там знову вилізли якісь відсотки? Чи це вже новий борг? — я вся похолоділа. 

— Це щось інше… — вона раптом почала плакати. — Вони заберуть дім, якщо не дати платіж до завтра…

— А скільки треба? — запитала я.  — Спробую щось придумати…

— Триста тисяч, це не повне погашення, а тільки частина, але тоді не заберуть дім ще деякий час… — вона схлипнула. — Де нам взяти такі гроші прямо тут і зараз… Чому це все відбувається з нами?...

— Мамо, заспокойся, я знайду гроші. Але ви поговоріть з Андрієм. Хай лікується від цієї залежності, ми не можемо вічність гасити його борги! В мене дитина цукерок не бачить, бо гроші всі йдуть вам!

Я повернулася і побачила Єгора. Він стояв у дверях свого кабінету і дивився на мене. Хотілося крикнути: “Чого витріщився!” чи ще щось грубе. Але триста тисяч… Це нереальні гроші, і кредиту мені, безробітній, ніхто не дасть..

 — Я передумала, — сказала, роблячи крок йому назустріч. — Згодна працювати на вас, але якщо ви дасте мені зарплату одразу за два місяці!

— Тобі доведеться переїхати до мене, тоді даватиму триста тисяч за кожен місяць, поки ми граємо. Два місяці, або три. А потім розіграємо сварку. І ти вільна. Отримаєш майже мільйон за три місяці. А якщо все пройде гладко, накину бонусом сотку в кінці строку і буде дійсно мільйон.

 — Але в мене син, я не можу його залишити самого! — злякалася при думці, що доведеться відвезти Рому до батьків. Там зараз не найбільш спокійне місце, та й у школу він ходить тут…

— Значить, буде жити з нами. Пофіг, — він махнув рукою. 

 — А як ваші батьки до цього поставляться? — з недовірою запитала я. 

— Вони хотіли родину з дитиною, буде їм родина з дитиною, — хмикнув Єгор. — А що, це ж у мене такий типу добрий жест. Я прийму чужу дитину, це має показати мене в хорошому світлі.

 — Коли мені переїжджати? — запитала без зайвих слів. Робота так робота. Якщо він дійсно готовий платити такі шалені гроші, я маю виконувати все, що потрібно. 

— Сьогодні ж. Бо, знаючи мою сестру, вона може припертись без попередження. Тож зараз же їдь до себе, збирай речі і все, що тобі потрібно. Я приїду о пʼятій, даси адресу. Заберу тебе, твого сина і речі. І будемо селитись, — додав він рішуче.

Коли я вже залишила йому адресу, то раптом спитала:

 — А кролика можна взяти?

— Та пофіг, бери хоч пітона, — він махнув рукою. — Але щоб воно не лазило саме по хаті…

Єгор

Я швидко доробив всі робочі справи і вже о пʼятій був за вказаною адресою. Написав Уляні повідомлення, щоб вони вже виходили, і почав втикати в мобільний. Відволік мене стукіт у вікно. 

Я відірвався від телефону і вийшов з машини. 

Уляна стояла біля машини, тримаючи в руках дві валізи. Біля неї супився малий, притискаючи до себе клітку з кролем. 

— Давайте сумки, — я забрав валізи і поставив їх у багажник. — Щодо кроля… Велика в нього клітка блін. Треба щось підстелити в салон на заднє сидіння, у мене там шкіра. Чи будете тримати на руках? 

— Я буду тримати, — сказав хлопчик. 

— Вона для тебе завелика, — відповів я замислено. — Хай мама тримає. А то вся її зарплатня піде мені на перебивку салону.

— Добре, я візьму, — сказала Уляна. — Ромо, сідай до машини. 

— Я хочу залишитися вдома, — насупив той брови. — Навіщо нам кудись їхати?

— Ти ж хотів пограти на комп’ютері, он Єгор Михайлович тобі дозволить,  — Уляна поглянула на мене. Ніби дала зрозуміти : “То я тобі підігрувала, а тепер ти підіграй мені.”

— На компʼютері не дам, там документи, — я одразу похитав головою. 

 — А приставка у вас є? — запитав Рома вже трохи зацікавлено. 

— Приставка є, — відповів я. — Але! Дозволю грати тільки якщо не будеш заходити в мій аккаунт в "Фіфі". 

 — Що за “Фіфа”? — поцікавилася Уляна з підозрою.  — Щось непристойне?

— З яких пір футбол — щось непристойне? — хмикнув я, заводячи машину. — Ти що, наголос не почула? Не "ФІфа", а "ФіфА", — повторив я їй повільно і чітко, як для якоїсь розумово відсталої.

 — Я люблю футбол, — озвався малий. — Мамо, давай повернемося, я м’яча забув!

 — Не будемо ми повериатися, — Уляна вказала йому на автівку. — Проживеш трохи без м’яча. Він нікуди не дінеться, буде тебе чекати…