1. Уляна. Пригода в супермаркеті

— Я хочу з тобою в магазин! — заявив син. — Ти завжди мене брала, а чому сьогодні не хочеш? 

— Бо сьогодні в мене немає грошей на всі твої забаганки, — відрізала я. — Куплю лише хліб, цукор і фарш на котлети. 

— А чому у тебе нема грошей? У тебе були гроші раніше, і ти купувала кіндери! — сказав він, поглянувши на мене і насупившись.

 — Ти ж бачиш, я не ходжу на роботу, мене звільнили… Як знайду нову роботу, куплю тобі кіндер. А поки вибачай, бери їж яблука!

Я зітхнула, подумавши, що пошуки нової роботи ніщо в порівнянні з проблемою моїх батьків, які через захоплення брата ігровими автоматами тепер можуть залишитися без будинку. Я й так віддала їм усі мої заощадження, але того не вистачило, щоб виплатити борги Андрія. Тож навіть якщо мені пощастить знайти роботу з гарною зарплатою, ми з сином ще довго будемо змушені заощаджувати. Але я не могла все це розповідати семирічному хлопцеві. Тому просто погладила Рому по голові:

— Не засмучуйся, я зовсім скоро прийду.

— Можна, я з тобою? Я не буду нічого просити… Обіцяю! — він подивився на мене якимись дорослими очима, співчутливо. І  я не змогла відмовити. Подумала, що  в нього й так мало розваг, якщо навіть звичайний похід до супермаркету може обрадувати.

— Ну добре, тільки одягни шапку, бо надворі ще прохолодно, — сказала я, шукаючи в сумці ключі. 

— Ура! — задоволено вигукнув він і одягнув шапку. — Ось! Пішли! Я готовий!

***

У супермаркеті в цю вечірню пору було людно. Якраз багато людей йшли з роботи додому і заходили, щоб купити щось на вечерю. Я відразу пішла до прилавку з м’ясними виробами, перед яким вишикувалася невелика черга. Кинула погляд на сина, який трохи віддалік роздивлявся полиці з консервами. Він поводився чемно, і я ніби заспокоїлась. Подумки переглядала свій холодильник, згадуючи, чи нічого не забула? Мабуть, ще яйця потрібні…

І тут почула гучну лайку. Лаявся якийсь чоловік. 

Всі люди в черзі поглянули в той бік, повернула голову і я. І побачила, що Рома стоїть, опустивши голову, перед чоловіком в дорогому пальті, а той галасує на весь магазин.

Я бігом поспішила до них. Схопила малого за руку. 

— Чому ви кричите на дитину? — запитала суворо. 

— Чому ти не слідкуєш за своєю дитиною? — він насупився. — Дивись на мої туфлі! 

Я опустила голову і побачила картонний лоток і яйця, що розсипалися по підлозі, одне чи два з них розбилися прямо на взуття незнайомця. 

 — Я заплачу за ваші яйця, — сказала, відчувши полегшення. Бо якби розбилося щось дорожче, я б просто не змогла це компенсувати. 

— А за туфлі хто заплатить? Якщо він мені їх подряпав? Ненавиджу дітей, — останню фразу він пробурмотів трохи тихіше. 

 — Нічого з вашими туфлями не сталося, — я простягнула йому паперові носовички в упаковці. — Ось, витріть.

— Цей дядько сам мене штовхнув, — раптом подав голос Рома. 

— Нікого я не штовхав! — не погодився "дядько", але серветки взяв. 

Я смикнула сина за руку. Краще залагодити все пошвидше, бо видно, що цей тип багатий і психований, ще в суд подасть, що тоді мені робити?

— Ось вам сто гривень, — я простягнула йому купюру. — За розбиті яйця і моральну шкоду. Ходімо, Ромо…

— Самі розбирайтесь з яйцями і магазином, у мене немає на це часу! — буркнув він. — І дитину свою тримали б при собі. А то мало де ще він нашкодить! 

Я ловила на собі зацікавлені погляди людей, для них наша перепалка була як несподівана розвага, якесь реаліті шоу. Може, вони ще об заклад билися, хто кого “переможе”, я б не здивувалася, якби так і було.

Але я не збиралася нікого розважати. Побачила, що до нас підходить адміністраторка і простягнула їй гроші, а потім швидко вийшла з супермаркету, тягнучи за собою Рому. 

Купили хліб і цукор в маленькому магазинчику, а на фарш уже грошей не залишилося. 

— Нічого, зроблю грінки, — сказала я.  — Завтра піду на співбесіду, думаю, мене візьмуть.  І тоді зніму трохи з кредитки, куплю і фарш, і яйця…

Рома виглядав сумним. 

— Я не хотів… — жалібно сказав він. — Той дядько сам…

— Треба бути уважнішим, — я не витримала і обійняла його. — Та ну його, того дядька. Ми бачили його вперше у житті і, сподіваюся, востаннє!

Але це, на жаль, виявилося зовсім не так…