7

Розділ 7.

У результаті не встигаю, як слід відігрітися, як мене тягнуть у гості до чужих родичів. За нашого з ними знайомства хлопець представив мене як свою наречену. Я сперечатися не стала і терпляче відповідала на всі питання, які після цього посипалися, наче з рогу достатку. Особливо старалася його бабуся. Добре, хоч його батьків на цьому святі не було, вони відпочивали в якійсь південній країні, промінявши шампанське та ялинку на текілу та кактуси. І взагалі через ангіну у дитини нікого крім нас і бабусі запрошувати не стали. Коли ми з Миколою пішли в коридор, щоб він переодягнувся у мій костюм Санти, поки нас не було, Марічку розбудили та привели до зали.

— Ну що? Ходімо? — повертаюся до нього.

— Хвилинку, — зупиняє мене, взявши за руку. — Сподіваюся, ти не забула сьогодні загадати бажання?

Замружившись, загадую перше, що спадає на думку: «Нехай ця дівчинка швидше видужає».

— Все, пішли, — розплющивши очі, згідно киваю.

— Почекай! — хитро посміхається. — А, як же традиційний різдвяний поцілунок?

— Який поц… — домовити мені він не дає і, схилившись, притискається до моїх губ у солодкому поцілунку.

— Санта, Санта! — повертає нас у реальність дружне скандування, що доноситься із зали.

— Хм, здається тобі час, — облизнувши губи, зніяковіло дивлюся на нього.

— Ага, — абсолютно без збентеження відповідає.

— Ну, тоді йди, — не хочу вибиратися з теплих обіймів.

— Зараз піду, — киває, не поспішаючи відпускати мене.

— А в мене це… ще з ранку інший Санта був, — ділюся з ним своїми сумнівами.

— А я тільки вчора зі своєю місіс Клаус розлучився, — знизує плечима.

Наше усамітнення порушує незадоволене обличчя Іванки, яке вона просовує у прочинені двері.

— Миколо, ну, ти де? Ще трохи й Марічка кинеться тебе розшукувати!

— Ні, таке ми точно не допустимо! — випускає мене з обіймів і нахиляється до сумки за бородою з вати, яку ми купили по дорозі в сувенірній лавці.

Чипляє її собі на обличчя і поспішає слідом за сестрою, що швидко зникає за дверима. Поправляючи на ходу шапку, що з'їхала набік, і широко посміхаючись, він входить в зал, де всі уже зібралися.

— Хто це мене так голосно кликав?.. — запитує грубим чоловічим голосом.

Заходжу слідом за ним і, побачивши захоплену посмішку на осяяному щастям, злегка збліднілому обличчі маленької незнайомої дитини, розумію, що ні крапельки не шкодую про той день, коли, піддавшись безрозсудному бажанню, купила квиток в один кінець на потяг Чернігів-Київ.