5

Розділ 5.

Піднявши погляд, верещу від страху. Переді мною стоїть величезне кудлате чудовисько з очима, що палають і висунутим з пащі довжелезним чорним язиком. Тільки через пару секунд розумію, що поряд з ним переминається з ноги на ногу маленька дівчинка в темній шубці та пуховій шапці та ще й закутана по вуха в шарф. Мабуть, дитину одягала дуже дбайлива матуся.

— Хіба Сантою буває жінка? — дивується вона.

— А я Місіс Клаус, його дружина, — не зводячи очей з пса, що принюхується до мене, на автоматі відповідаю.

— Не бійся, Лорд хороший. А ти чому тут одна сидиш? — цікавиться вона, без дозволу сідаючи поряд.

— Мене Санта вигнав, — відповідаю тремтячим голосом.

— Він так не міг зробити, бо він же добрий! — резонно заперечує моя несподівана співрозмовниця.

— Я була дуже поганою дівчинкою.

І завмираю, як статуя, коли великий собака підходить ще ближче і кладе свою кудлату голову мені на коліна.

— Та не бійся ти! Я ж сказала, що Лорд хороший! І ти хороша! Він злу людину до мене не підпустив би! — незадоволена моєю незрозумілістю, хитає головою. — А якщо вже ти добра, то повинна мені допомогти!

Оскільки пес жодних ознак агресії начебто, як не виявляє, трохи розслабляюся і запитливо дивлюся на дитину. Вона, своєю чергою, дуже уважно розглядає мене, явно прикидаючи щось у думці.

— І чим я можу тобі допомогти? — виділивши інтонацією слово «можу», обережно запитую в неї.

Дівчинка кидає на мене останній погляд, що оцінює і, мабуть, приходить до якогось рішення. Встає з лавки й, відігнавши пса, бере мене за руку, а потім тягне у бік найближчого під'їзду.

— Пішли!

Я злегка у шоку від такого натиску. Хоча… А чому власне й ні? Зрештою, ще п'ять хвилин тому я не мала абсолютно жодних планів на цю новорічну ніч. А взяти таксі та поїхати до найближчого готелю завжди встигну.

— Тебе, як звати хоч? — дорогою до будинку, цікавлюся в неї.

— Іванка, — коротко відповідає і, відчинивши двері, пропускає мене до під’їзду.

Відчуваючи, що ситуація стає дедалі цікавою, підіймаюся за своїми новими знайомими на третій поверх. Заходимо до тамбура. Потопавши чобітками й обтрусивши сніг, що налип на них, дівчинка вичікувально дивиться на мене. Все більше веселячись, проробляю ту саму процедуру. Після цього ми скидаємо взуття, і тільки тоді мені пропонують пройти у квартиру. Щойно ступаю в коридор, як мене одразу огортає тепло. Тільки зараз розумію, наскільки сильно встигла замерзнути, перебуваючи на вулиці.

— Микола, ми прийшли! — кричить вона і діловито розмотує на собі шарф.

Пес слухняно сидить поряд.

— Молодці. Веди Лорда у ванну, я зараз до вас прийду, — лунає відповідь імовірно з кухні.

— А я Місіс Клаус знайшла.

— Чого? — витираючи рушником руки, до нас у коридор виходить якийсь хлопець і завмирає, дивлячись на мене.

— Це ти?! Що ти тут робиш?! — обурливо запитує.