1

Розділ 1.

Перед різдвом на вулиці панує справжня метушня. Люди швидко пересуваються тротуарами, притискаючи до грудей пакети з мандаринами, тортами й шампанським. Хтось тягне за собою ялинку, хтось нервово телефонує, уточнюючи список покупок, а біля кожного магазину — черги, сміх та легке передсвяткове шаленство. Сніг кружляє у повітрі великими м’якими пластівцями, лягає на плечі, шапки, світиться у світлі ліхтарів, немов дрібні кришталеві іскри. Мороз щипає щоки, але всім не до того, свято вже майже на порозі. А я стою посеред цього натовпу й ловлю себе на думці, що всі поспішають додому, до тепла й своїх близьких. А мій наречений… от уже пів року живе в столиці. Працює у солідній фірмі, сходить кар’єрними сходами так швидко, що я ледь встигаю за ним думками. Ми бачимося два, максимум три рази на місяць у вихідні або на свята. Мене це зовсім не влаштовує, але він уперто мовчить про те, щоб я переїхала до нього. У мене є хороша робота, налагоджений побут, родина поруч, але заради нього я могла б усе змінити. Лиш би він запропонував...

          На Різдво Михайло не зміг приїхати додому, сказав, що не встиг завершити проєкт. Пообіцяв приїхати через тиждень. Я погодилась тоді, але всередині щось обірвалося: тиждень — це ніби вічність. І ось зараз, дивлячись на сніжну круговерть та заклопотаних людей, відчуваю, що у мене більше немає терпіння чекати так довго. Вирішую зробити майже божевільний крок і купую квиток до Києва. Бо хочу провести різдвяну ніч не на відстані, а поруч з коханою людиною. А вже через кілька годин сиджу у теплому затишному купе. За вікном темрява, рідкі ліхтарі, поля, засипані снігом. Вагон постукує колесами, немов підбиває ритм моєму серцебиттю. У руках стискаю телефон, подумки уявляючи його здивоване обличчя. Відчуваю в животі легке тремтіння, а в голові — то нерви, то надія. Потяг плавно зупиняється, і мене немов кидає назад у реальність. За вікном вогні столичного вокзалу, яскраві, холодні, трохи різкі після м'якого світла в купе. Люди поспішають із валізами, хтось когось обіймає на пероні, хтось свариться з провідником, а хтось, як і я, стоїть трохи розгублено, ніби не впевнений, чи готовий до того, що буде далі.

          Сніг тут густіший, щільніший. Лягає на обличчя холодними іскристими плямами, але я цього майже не відчуваю, всередині все стислося в один тугий вузол. Вдихаю морозне повітря й виходжу з вокзалу. На зупинці таксі черга, але мені щастить, вільне авто під’їжджає просто до бордюру. Водій, чоловік років п’ятдесяти в теплій шапці, кидає на мене уважний погляд.

— Куди підвезти, дівчино? — запитує, поки сідаю на заднє сидіння.

— Велика Васильківська, 104А, — мій голос трохи тремтить, але достатньо, щоб я сама це відчула.

Машина від'їжджає зі стоянки. Київ на Різдво особливий: дороги більш порожні, ніж удень, але всюди миготять прикраси — гірлянди, вітрини, світлові інсталяції. На перехрестях стоїть багато усміхнених людей, а десь неподалік вибухають поодинокі феєрверки. Дивлюся у вікно, але думками не тут. Мене накриває тривога. Як мій милий відреагує на такий неочікуваний сюрприз? Зрадіє чи роздратується, подумавши, що приїхала «перевіряти» його? Але сьогодні я вирішила поставити крапку, або знак оклику, щоб нарешті вже сталося якесь зрушення в наших стосунках. Хочеться руху вперед. Не бажаю більше жити в очікуванні субот і свят. Мені вже хочеться ясності. Вечір тільки починається, і я їду до нього…

          Таксі м’яко котиться засніженими вулицями, і з кожною хвилиною я наближаюсь до будинку, який за останні пів року став для нього домом. Для мене поки що тільки адресою на карті. Серце калатає так голосно, що, здається, його чує весь салон. Стискаю пальцями ремінець сумки, вдихаю глибше, а потім дістаю телефон. На цю зустріч у мене особливі плани… Сьогодні я маю дізнатися правду про нас. І хоч би якою вона була — я готова.

— Привіт, котику! — дивлячись на незнайомий зимовий пейзаж, що проноситься за вікном таксі, радісним тоном лепечу в трубку. — Ти чого телефон не береш?

— Не встиг, щойно з ванни вийшов, — важко дихаючи, відповідає мій наречений. — Я на твій дзвінок пізніше чекав. Ви як? Вже сіли за стіл? Передавай батькам полум'яний привіт та найсердечніші побажання!

— Обов'язково! А ти, що збираєшся робити в різдвяну ніч? — посміюючись про себе, ухиляюся від прямої відповіді.

— Ну, що я можу робити один у чужому місті, та ще в Різдво? Сиджу, дивлюся телевізор, їм замовлену піцу і дуже сумую за тобою. Все віддав би, щоб ти була зараз поруч…

Від слів Мишка в мене теплішає на душі й всі сумніви в правильності мого вчинку, що злегка віддає безумством, зникають.

— Я теж скучила! І далася тобі ця робота у столиці?! Наче в нашому місті хороших місць немає! — вередую для порядку. — Але нічого, ти ж знаєш, що Різдво — це чарівний час, коли виконуються найзаповітніші бажання.

— Ліда, це ти зараз на що натякаєш? — після невеликої паузи дещо насторожено цікавиться.

— На те, що ми скоро з тобою побачимось! — поспішаю виправитись. — Ти ж обіцяв за тиждень додому приїхати! Сподіваюся жодних важливих справ, як це було минулого разу, у тебе за цей час не з'явилося?

— Ні, звичайно! Я вже й квиток на потяг купив, — запевняє мене.

— Ну гаразд, я пішла, потрібно мамі допомогти, — відчуваючи, що не в змозі втриматися від дурного хихикання, квапливо прощаюся з ним. — Бувай, коханий!