Глава 7.2

– Роберте, скажи, будь ласка, – глухо промовила я, – чому ти напав на принца драконів вже після завершення поєдинку?

– Випала слушна нагода, – незворушно відгукнувся Роберт. – І я мусив нею скористатися! Стривай, ти що, засуджуєш мене за це? – він примружився, помітивши вираз мого обличчя. – Адже я зробив це для нас із тобою! Чи ти від початку хотіла, щоб переміг принц? – підозріло запитав Роберт.

– Ні, я цього не хотіла… – ледве вичавила я із себе.

Я спробувала висмикнути руку з хватки колишнього нареченого. Але він, ніби запідозривши недобре, ще сильніше її здавив.

– Тоді навіщо ці запитання?! – похмуро промовив він. – Я робив усе, щоб усунути перешкоду з нашого шляху! У таких випадках не час думати про шляхетність! Заради досягнення мети годяться будь-які засоби!

– Якби принц міркував так само, ти був би вже мертвий, – зауважила я.

Я спіймала себе на тому, що уникаю дивитися Робертові в очі. Тепер він викликав у мене дивні почуття, цілковито протилежні тим, які я відчувала раніше. Зовсім не ніжність, захоплення і довіру. Радше нерозуміння, збентеження і настороженість. Хотілося якомога швидше піти звідси. Якомога далі від нього. Може, щоб зберегти хоча б залишки колишніх ілюзій.

А ще я відчувала пекуче розчарування. Невже весь цей час я обманювала саму себе, вважаючи цього хлопця ідеальним? Промайнула й зовсім крамольна думка. А що, як воно й на краще, що наше весілля не відбулося? Адже якби я встигла вийти за нього заміж, а правду усвідомила вже згодом, стало б набагато гірше. Я вже була б його дружиною й опинилася б у цілковитій владі цього чоловіка. Тепер ця думка навіть лякала. Але щось мені підказувало, що говорити про це Роберту не варто.

– Ти його захищаєш?! – колишній наречений все одно щось запідозрив. Я відчувала, як його погляд буквально свердлив моє обличчя.

– Ні, я нікого не захищаю! Відпусти мене, будь ласка, – намагаючись говорити якомога рівнішим тоном, попросила я. – Будь-якої миті сюди може хтось зазирнути. Не можна, щоб мене тут застали. Я маю піти. Та і взагалі прийшла сюди лише для того, щоб як слід із тобою попрощатися.

– То ти прийшла попрощатися?! – зло процідив Роберт.

А потім раптом притягнув мене до себе, повалив на ліжко й притиснув своїм тілом.

– Ти що робиш?! – прошипіла я.

Було видно, що Роберту довелося зібрати всі сили, щоб так різко кинутися на мене. Та, мабуть, лють додала йому сил.

– Я чув, для драконів вкрай важливо, щоб справжня пара дісталася їм невинною. Інакше зв’язок буде не таким міцним! – видихнув він мені в обличчя. – Якщо принц зрозуміє, що ти вже комусь належала, то, може, навіть дасть тобі спокій! Це нам на руку! Не пручайся, Адріано! – гаркнув він у відповідь на мої відчайдушні спроби звільнитися.

Мене такий спосіб розв’язання проблеми категорично не влаштовував! Хай як я ставилася до зарозумілого драконячого принца, Роберт зараз викликав справжню відразу. Я звивалася і з усіх сил намагалася виповзти з-під його важкого тіла. Про те, щоб скинути його з себе, не могло бути й мови. Він важив удвічі більше за мене! Прокляття, навіщо я тільки сюди прийшла?!

Я з жахом відчула, як Роберт почав задирати мою сукню.

Насилу вивільнила одну руку і вдарила кулаком у його поранене плече. Роберт зашипів від болю, але не випустив мене. Навпаки, моє зап’ястя ніби опинилося в сталевих лещатах.

– Хіба ти сама не хочеш належати тому, кого кохаєш?! – Його гаряче дихання обпекло моє вухо. – Це наш шанс, зрозумій! Так, мені хотілося б провести нашу першу ніч зовсім не так. Але вибору немає! Розслабся, Адріано, і не чини опору. Тоді буде не так боляче. Обіцяю, що після того, як ми позбудемося драконячого принца, все буде інакше. Так, як ти заслуговуєш!

Його голос тремтів від стримуваного збудження, на чолі виступив піт.

Мене охопила така огида, що захотілося закричати. Потім промайнула слушна думка. Навіщо стримувати крик?

Тепер я навіть хотіла, щоб охоронець нас почув і втрутився.

Я вже відкрила рота, щоб так і вчинити, але Роберт збагнув мій намір. Він затиснув мої губи своїми, і замість крику з мого горла вирвалося лише невиразне мугикання.

Такого жаху я ще ніколи не відчувала! Паніка накривала мене з головою. Але найстрашнішим був не фізичний біль, а усвідомлення того, що це робив зі мною чоловік, якому я довіряла. Кого ще недавно, як мені здавалося, кохала!

Невже Роберт вважає, що після такого я захочу з власної волі бути з ним?! Та зараз навіть Найтран Аркрес подобався мені більше!

Роберт уже задер мені сукню і почав стягувати спідню білизну, коли двері до кімнати з гуркотом відчинилися.

А потім потужний порив вітру буквально зірвав з мене важке чоловіче тіло. Я знову змогла вільно дихати й бачити, що відбувається.

Ох, краще б не бачила!

На порозі кімнати стояв побілілий від гніву драконячий принц. Його кулаки були міцно стиснуті. Ніздрі хижо роздувалися. Очі здавалися двома згустками бірюзового полум’я. Щелепи частково трансформувалися. З-під викривлених в оскалі губ виднілися гострі зуби, що робило вигляд принца іще моторошнішим.