Глава 7.1

ГЛАВА 7

Я швидко зазирнула в потайне вічко. На моєму обличчі мимоволі з’явилася усмішка. Саме цього й варто було чекати! Іділейн вирішила піти на святкову вечерю, а не сидіти далі з Робертом. Ну, хто б сумнівався! Моя сестричка та почуття обов’язку чи милосердя – речі несумісні, якщо заради них доводиться поступатися власними бажаннями. Хоча зараз мені це тільки на руку!

У спальні було тихо. Тільки великий годинник у кутку кімнати мірно відлічував секунди. Шум ззовні сюди не доносився – все-таки стіни замку добре затримували звуки. якщо, звісно, не брати до уваги отвори, зроблені так, щоб із потайного ходу можна було чути все, що відбувається всередині. Вони спеціально розраховані на те, щоб із потайного ходу можна було почути те, що відбувається всередині. Тож шансів на те, що охоронець, який вартує за дверима, запідозрить недобре, небагато. Але хто їх знає, цих драконів? Раптом у них надто гострий слух!

Я обережно вибралася зі схованки. А потім навшпиньки прокралася до ліжка.

З розмови матері й сестри я пам’ятала, що Роберт мав міцно спати кілька годин. Але відтоді минуло достатньо часу. Можливо, непробудний сон уже перейшов у звичайний.

– Роберте, – прошепотіла я, легенько трусячи його за здорове плече.

Друге було перебинтоване. І від спогаду про те, як він отримав цю рану, до горла підступив клубок. Було незвично бачити зазвичай сильного Роберта таким безпорадним і вразливим. Серце защеміло від жалю і ніжності.

Мій тепер уже колишній наречений слабо застогнав і насилу підняв повіки. Каламутним поглядом оглянув кімнату. Потім, впізнавши мене, широко розплющив очі. Він схопив мене за руку і несподівано міцно для пораненого стиснув.

– Адріано! – видихнув він.

– Тихіше! – я поспішила притиснути вказівний палець до губ. – За дверима охоронець. Ніхто не повинен дізнатися, що я тут! Я пробралася сюди до тебе через таємний хід.

Роберт кивнув на знак того, що все зрозумів і буде обережним. Він з вогнем в очах дивився на мене. Його рука, що стискала мою, злегка тремтіла.

Я тепло йому всміхнулася:

– Як ти почуваєшся?

Роберт прислухався до власних відчуттів і відповів:

– Могло бути й гірше. Рани трохи болять. І ще є слабкість. А загалом усе добре!

– Тобі пощастило, що в замку Сігрель є така вправна цілителька, як моя мама. Та й Іділейн їй допомагала, – неохоче додала я.

Із почуття справедливості я не змогла про це промовчати. Втім, Роберт не став продовжувати цю розмову. Він спробував підвестися і сісти, але не зміг. Тихо застогнавши, він знову впав на подушки.

– Тобі поки що не можна вставати! – я похитала головою. – Деякий час потрібен цілковитий спокій.

– Що сталося? – ніби не почувши мене, запитав Роберт і нахмурився. – Я пам’ятаю, як той клятий дракон простромив мене мечем. А потім – сильний біль, і все… Темрява... Я гадав, що вже помер!

– Принц драконів пощадив тебе і не став добивати, – пояснила я.

– Он як?! – обличчя Роберта скривилося. – Що ж, тим гірше для нього!

Я зітхнула.

– Роберте, все скінчено... Вже нічого не можна виправити. На жаль, у поєдинку переміг він. А це означає, що...

– Це нічого не означає! – процідив хлопець. – Я все одно йому тебе не віддам! Нам треба втекти!

– Ти з глузду з’їхав?! Куди й як ти збираєшся тікати в такому стані?! – заперечила я.

– Ти казала, що непогано розбираєшся в зіллях, – примружившись, він пильно подивився на мене. – Має бути таке, що тимчасово додає сил. Головне – вибратися з замку! А там я знайду, де нам сховатися. І потім, коли дракони звідси полетять, ми з тобою одружимося.

– Це безумство, Роберте! – я невесело посміхнулася. – До того ж через нашу втечу можуть постраждати ті, хто зараз перебуває в замку.

– Навряд чи, – заперечив він. – Навіть драконам не пробачать убивства безлічі аристократів, винних лише в тому, що прибули на весілля.

– Нехай так, – визнала я слушність його аргументів. – Решту вони не чіпатимуть. Але моїх батьків точно вб’ють! І твоїх теж можуть вбити!

– Це прийнятна жертва, – сухо сказав Роберт.

Мені здалося, що я чогось не дочула або неправильно його зрозуміла.

– Що ти щойно сказав?! – ошелешено запитала я.

– Ну, ти сама поміркуй! Я спадкоємець, – почав пояснювати він свою думку. – Мої батьки зобов’язані зробити все, щоб я вижив. Вони повинні бути готові пожертвувати собою заради мене. А твої... Вони завжди ставилися до тебе як до непотребу. Я ж не сліпий! Бачив це. Вони навіть не приховували, що хотіли б, щоб я звернув увагу на твою сестру. Знаєш, що сказав твій батько, коли я прийшов просити твоєї руки? Що я повинен добре подумати, чи справді вважаю тебе гідною партією. І чи не краще пошукати іншу наречену.

Його слова завдали мені ще одного болісного удару. Я стиснула щелепи.

– А твоя сестра! – із запалом продовжив Роберт. У запалі він ніби забув про свою слабкість. – Скільки разів вона намагалася принизити тебе в моїх очах! Лихословила про тебе поза очі. Мені навіть не хочеться повторювати, що саме вона казала!