Глава 5.3

– Адріано! – спокійний і трохи втомлений вигук тітки, в якому не було нічого загрозливого, зупинив від поспішних вчинків. – Я рада, що ти все-таки прийшла, дівчинко. Не бійся! Я не завдам тобі шкоди. Та й взагалі не зможу комусь її завдати, – вона сумно посміхнулася.

Її слова не здавалися словами божевільної людини. А ще вона виглядала такою сумною, що всередині заворушилася жалість. Тітка не менш самотня, ніж я сама. Вигнанка у власній родині. Ця схожість робила мене в чомусь їй близькою.

Повагавшись, я все ж таки не втекла. Навпаки, зробила крок усередину і підійшла ближче. Нехай і була готова в будь-яку мить кинутися геть.

– Ці сни, які я бачила, – зважилася я заговорити. – Це ж ви мені їх насилали? Але яким чином?

– Раніше я вважалася непоганим магом, – посміхнулася тітка. – І дещо зуміла приховати від сторонніх очей. Наприклад, артефакт, що дозволяє зв’язатися з кровним родичем. Тільки ось пробитися до тебе вдалося лише кілька тижнів тому.

– Чому саме до мене? – розгублено запитала я.

– Інші б мене просто не почули, – загадково відповіла Касія.

Це лише породило нові запитання і заінтригувало ще більше.

– Але що вам від мене потрібно?

– Я стільки років не мала можливості ні з ким нормально поспілкуватися, – зітхнула вона. – Так недовго і збожеволіти! І я рада, що ти мене, нарешті, почула.

– У замку вас уже вважають божевільною, – обережно зауважила я.

Тітка Касія невесело розсміялася.

– Ну, звісно! Я навіть не сумнівалася, що мій дорогий братик почне поширювати про мене всілякі безглузді чутки.

– Значить, насправді вони неправдиві? – здивувалася я. – Тоді чому вас тут утримують?!

– Боюся, ти поки що занадто маленька, щоб все правильно зрозуміти. Колись я тобі про все розповім. Але не зараз. Скажу лише, що легше звалити всю провину на когось одного, зробити його цапом-відбувайлом. Гадаєш, чому твій батько мене звідси ніколи не випустить? Він не хоче, щоб хтось дізнався правду про те, що сталося ще до твого народження.

– Я не розумію! – я остаточно розгубилася.

– А тобі поки що це й не потрібно, моя люба, – м’яко сказала тітка. – Краще розкажи про те, що робиться у світі. Я так довго була відрізана від усіх новин! А натомість я розповім тобі дещо цікаве з часів моєї молодості. Домовилися?

Я невпевнено кивнула.

Спочатку я продовжувала бути напоготові і чекала, що тітка спробує накинутися на мене. Але ні! Вона була абсолютно нормальною. А ще виявилася неймовірно цікавою співрозмовницею. З нею було легко і просто. І вона була єдиною, хто не лише не уникав мого товариства, а й щиро радів йому.

Минав час. І візити до тітки Касії стали для мене звичними. Вона стала моєю єдиною подругою. З нею я могла обговорити що завгодно і не боятися, що мене за це засудять.

Я приносила їй речі з замку. І вона ховала їх у схованці, про яку ніхто не знав. Там тітка і зберігала той самий артефакт, за допомогою якого зв’язалася зі мною. Мені, звісно, було шалено цікаво почути, за що її все-таки сюди помістили. Але це єдине, про що вона мовчала. А я не наважувалася наполягати. І лише сподівалася, що колись тітка вважатиме мене достатньо дорослою й поділиться зі мною цією таємницею.

Сьогодні, гадаю, цей момент настав. Та й іншої можливості в нас не буде. Тітка Касія повинна це зрозуміти.

Звично від’їхала вбік стіна, пропускаючи мене всередину тюремного приміщення. Касія не спала і ніби чекала на мою появу.

За минулі роки у неї додалося зморшок, але темно-сірі очі залишилися такими ж виразними. Коли вона побачила мене, у них з’явилися тепло й живий вогонь.

– Ти прийшла зі мною попрощатися, моя люба? – запитала тітка. – Але я чекала на тебе трохи пізніше. Хіба зараз ти не маєш розважатися і святкувати своє весілля з гостями та нареченим? Втім, я рада, що ти знайшла час зазирнути до своєї нещасної тітки!

Я очікувала, що Касія матиме засмученіший вигляд через розставання зі мною. Але потім подумала, що вона може просто не показувати справжніх почуттів, щоб мене не засмучувати.

– Ти водночас і права, і не права, тітонько, – я зітхнула і звично сіла на стілець навпроти її ліжка.

– Он як? – брови Касії вигнулися.

А я, якось по-новому розглядаючи її обличчя в пошуках схожості з моїм, вперше подумала про те, що колись тітка була красивою. Роки не пощадили її, але сліди колишньої привабливості повністю не зникли.

Їй зараз має бути близько сорока п’яти років. Лише трохи старша за мою матір. Але життя в ув’язненні зробило цю невелику різницю у віці значно помітнішою. Мама виглядала квітучою і здавалася набагато молодшою за свої роки. Тітка ж навпаки – старшою.

Я з сумом подумала про те, як би вона виглядала, якби доля була до неї більш прихильною.

Делікатне кахикання Касії відірвало мене від роздумів. Вона все ще чекала пояснень.

– Весілля не було, тітонько, – пояснила я. – Хоча святкова вечеря все-таки відбулася. Вона зараз у самому розпалі. Ось тільки я на неї не пішла!