Глава 4.2

Мама, звісно, мене не відштовхувала, якщо я хотіла поговорити. Але я завжди відчувала від неї якусь відстороненість. Так, ніби вона була відгороджена від мене невидимою стіною. І тому ніколи не могла бути з нею повністю відвертою.

Може, ще й тому я так зблизилася з іншою людиною. Від думки про те, що і з ним... точніше, з нею доведеться розлучитися, стало ще сумніше на серці.

Якщо Роберт, впевнена, переживе і піде далі, то як відреагує вона?! Ясна річ, після весілля мені все одно довелося б з нею розлучитися. Але я, принаймні, могла б іноді  її відвідувати. Тепер же про це не може бути й мови.

Відігнавши похмурі думки, знову прислухалася до розмови.

– А чому ні? – з викликом запитала Іділейн. – Якщо не з принцом, то з самим імператором!

Тут навіть я ледве стримала смішок. Мама ж відверто розреготалася.

– Ох, яка ж ти в мене ще маленька і наївна! – зітхнула вона і погладила Іділейн по щоці. – Краще зверни увагу на Роберта. Тепер у тебе з’явилися всі шанси здобути його прихильність.

Я відчула, як боляче кольнуло серце.

– Адріана для Роберта назавжди втрачена. А ти будеш поруч. Поки Роберт поранений, запропонуй свої послуги з догляду. Будь поруч із ним. Покажи себе чуйною й уважною подругою. Підтримай його в горі. Впевнена, він це оцінить!

Іділейн скривилася.

– Ну, звісно! Мені дістанеться якийсь провінційний барон! А Адріана в цей час буде розкошувати в драконячому палаці поруч із принцом!

– Тобі ж раніше подобався Роберт, – зауважила мама.

– Я просто не хотіла, щоб він дістався Адріані! – заперечила сестра. – Вона не гідна того, щоб вийти заміж раніше за мене. Ще й за сильного мага! І я хотіла, щоб вона знала своє місце і не думала про себе надто багато!

– І за що ти так ненавидиш рідну сестру? – зітхнула леді Маргарет.

– Вона мене дратує! – буркнула Іділейн. – Начебто нічого особливого в ній немає, а чоловіки на неї постійно задивляються. Ось і Роберта вона відразу зачепила. Настільки, що захотів з нею одружитися! А тепер ще й драконячий принц!

Я відчула збентеження. Ніколи раніше не помічала особливої уваги до себе з боку чоловіків. Втім, я й спілкувалася з ними нечасто. І, як правило, мало дивилася в їхній бік. Тільки з Робертом дозволила собі зблизитися. Тож слова сестри сильно мене здивували.

– Наче гіпнозує їх своїми моторошними чорними очиськами! – прошипіла Іділейн. – Прямо причаровує!

Мама змінилася в обличчі.

– Не вигадуй, люба! – якось натягнуто посміхнулася вона.

Дивна реакція матері мене теж здивувала і насторожила.

– І я не раджу тобі заздрити таким її особливостям, – раптом тихо сказала вона. – Я не хочу, щоб твоя сестра повторила долю своєї тітки.

Іділейн вражено видихнула:

– Адже точно! Я ж бачила портрет цієї божевільної! У неї такі самі очі!

– Де ти могла його бачити?! – чомусь напружилася леді Маргарет.

Мене ж все більше інтригувала їхня розмова. Напевно, саме це і змушувало залишатися на місці і продовжувати підслуховувати.

– Батько якось забув замкнути шухляду столу у своєму кабінеті, – збентежено зізналася сестра. – І я з цікавості туди зазирнула. А там був невеличкий портрет. Та жінка... Вона схожа і на батька, і на Адріану. І ще те, що він приховував той портрет від усіх... Це видалося мені підозрілим. Тож я й вирішила, що це тітка Касія!

– Ти вчинила дуже погано, Іділейн! – несхвально похитала головою мама. – Більше так не роби. Та й взагалі краще не говорити про цю жінку. Її можна лише пожаліти. Нікому не побажаєш такої долі!

– Я не розумію, чому її взагалі тримають у нашому замку, – пересмикнула плечима Іділейн. – Раз вона не сповна розуму, віддали б у божевільню. Я чула, у столиці є такі заклади.

– Вона ж наша родичка, моя люба, – обережно сказала леді Маргарет. – Сестра твого батька. Тож він вважає своїм обов’язком сам про неї дбати.

– Розкажи все-таки, що з нею сталося! Чому тітка з’їхала з глузду? – з жадібною цікавістю запитала сестра.

– Пробач, доню, але я не можу про це говорити! А тепер перепрошую, але я маю йти. Перевірю, як там Адріана, а потім допоможу твоєму батькові з гостями. Ти ж зможеш сама посидіти з Робертом?

– Ясна річ! – Іділейн не виглядала особливо задоволеною, але заперечувати матері не наважилася. – Але я не розумію, чому ви з татом робите з цього таку таємницю!

Мама нічого не сказала. Тільки зітхнула і вийшла з кімнати.

Я ж поспішила повернутися до себе. Необхідно встигнути, поки мама не прийшла до моєї спальні і не виявила мого зникнення.

У голові постійно крутилися думки про те, що я щойно почула.

Тітка Касія! Жінка, яку називали божевільною, тримали під замком і не дозволяли ні з ким спілкуватися, була моєю єдиною подругою протягом стількох років. І жодного разу під час спілкування я не помітила в ній жодних ознак душевної хвороби.

Тітка була радше в’язнем в нашому замку. Її прирекли на жахливу долю. Але за що, я не знала. Вона теж уперто мовчала з цього приводу, скільки б я не розпитувала. І, мабуть, лише слова матері про якісь її особливості, що можуть бути і в мене, відкрили частину сімейної таємниці.