Глава 15 Джулі

- Ваша Високосте, ми впораємося самостійно, - усміхаюся, махаючи йому порожнім відром. – В Канзасі не такі потопи рятувати. Краще зробіть щось, щоб вода не прибувала. Бо ми вичерпуємо, а все без толку. Вона й надалі прибуває…

- Міс Ха… Харпінтер? – запинається чолов’яга з блідим обличчям. – Ви… міс Джулі Харпінтер? О Господи! 

Дівчина поряд заходиться сміхом.

- А мені твоє обличчя здалося знайомим, - підморгує вона мені. – Я – Розалі.

- Джулі!

- Це ж треба? – фиркає юнак. – Отак осоромився…

- Все нормально, - поглядаю на його зніяковіле обличчя.

- Ти… вибач, - говорить він, запинаючись. – Насправді я не ставлюся до тебе погано. І поважаю…

Помічаю, як Річард, приховуючи посмішку, прямує сходами до виходу.

- Я вірю! – говорю до нього, перехоплюючи відро з водою. – Все гаразд.

На зміну нам приходять інші волонтери, тож ми на якісь хвилин двадцять піднімаємося на свіже повітря. Волога, сирість та запах цвілі здається в’їдається в шкіру.

Тож підіймаю голову до неба й вдихаю повітря на повні груди. І краєм ока помічаю, як мене здалеку фотографують папараці. Та зараз не до них.

Завертаю за ріг будинку й натикаюся на Розалі, яка сидить на лавці та їсть бутерброди. Дерева закривають весь вид. Тож боятися, що нас побачать журналісти не потрібно.

- Пригощайся! – протягує мені довгу пластиковий контейнер з бутербродами.

- Дякую, - сідаю поряд та беру бутерброд.

- І як тобі в Данії? – запитує дівчина. – Подобається?

- Ну… як сказати? – надкушую бутерброд, закочуючи очі від задоволення. Як давно я не смакувала цим. – Дуже сумую за рідними. Ми завжди все робили разом.

- Життя в палаці – не мед. Так? – дивиться вона на мене. – Але з іншої сторони – ти вихопила одного з найзавидніших холостяків.

Лише усміхаюся, спостерігаючи, як вона підморгує мені.

- А я з Англії, - говорить Розалі. – Приїхала сюди, бо познайомилася в мережі з хлопцем. Ми одружилися. Та… в нас різні погляди на життя…

- Ну це зрозуміло, - говорю їй. – Ми інколи не розуміємо вчинки людей іншої країни. А для них це нормально.

- Якщо взяти, для прикладу, покупки в магазині, - хмикає Розалі. – Той, хто платить, має стояти позаду. Чого це раптом? А якщо я стану попереду, то це щось змінить?

- Не зрозуміла, - знизую плечима. – Де має стояти позаду? В черзі?

- Позаду того, хто з візком, - пояснює Розалі, беручи черговий бутерброд. – Бо коли на касі пробивають товар, так зручніше його перекладати у візок. І ніхто не заважає. Й чергу не затримує.

- О Господи! – закочую очі. – Добре, що я позбавлена таких тонкощів. Не знала, що датчани такі…

- Міс Харпінтер, - чую оклик одного з охоронців. – Прошу за мною!

- Я ж… спілкуюся, - вказую долонею на Розалі.

- Її Величність вважає, що Ви ще не готові до розмов з журналістами, - вторить здоровань в строгому чорному костюмі. – І розмова з ними нашкодить вашій репутації.

А де тут журналісти? Миттєво повертаю голову до Розалі. І бачу в її сірих очах співчуття. Господи! То вона журналіста? Це жарт?

- Розалі, ти…

- Вибач! – нахабно сміється вона мені прямо в обличчя. – Та кожен виживає, як може. Ти он вихопила найзавиднішого холостяка і отримуєш все, що забажаєш на блюдці з блакитною облямівкою. А я… я знайшла спосіб заробляти гарненькі гроші, продаючи сенсаційні матеріали. Тож тут без образ, люба! Та ми з одного тіста…

- Ми не з одного тіста, - миттєво опановую себе, подумки лаючи за те, що дозволила собі бути відкритою в той час, коли за мною полюють купи журналюг. – Я ніколи не опущусь до такого ницого вчинку. І ніколи не розповідатиму те, в чому мені зізналися. Навіть за величезні гроші…

- От і добре, - усміхається Розалі. Чи як її в біса насправді звати? – Бо я це роблю з величезним задоволенням. І ти не уявляєш, наскільки дорого я зможу продати твої розчулені зізнання.

Дівчина театрально викидає контейнер з бутербродами до смітника. Та розправивши плечі, прямує геть. Проходячи мимо охоронця, дарує йому щасливу посмішку. А мої очі наповнюються сльозами. Руки тремтять. В душі вирує злість та розчарування. Наскільки це огидно. Наскільки образливо. Миттєво в голові перебираю свої відповіді. Господи! Вона розповідатиме, що я зневажаю родину Річарда. І мої старання підуть нанівець.

Життя несправедливе. Ти можеш все життя йти до цілі. Маленькими кроками досягати вершини Олімпу. Та один промах. Один незначний промах. Одне слово, кинуте необачно, може змінити ставлення до тебе. І ти повільно падаєш вниз. Ти летиш в прірву. Туди, звідки починала.

Розалі для мене була ніби випадковий попутник, яких ми зустрічаємо в потягах, на вокзалах. Ти говориш з ним, зізнаєшся в чомусь, розуміючи, що більше ніколи не побачиш цієї людини. Та я… я через свою необізнаність… втрапила в таку халепу.

І що тепер робити? Як виправдовуватися?

Це дівчисько напише купу дурниць. Навіть того, чого не було. Чого я не говорила. І як довести протилежне?

Дідько! Дідько! Дідько!

Слідом за охоронцем заходжу до кімнати, де в кріслі сидить лише Її Величність. Спина рівна. На обличчі жодної емоції. Вуста стиснуті. Руки розслаблено лежать на поручнях крісла.  

- Сядь! – наказує вона.

Втомлено опускаюся на стілець й підіймаю на неї свої повні сліз очі.

- Мені дуже шкода…

- Тепер ти розумієш, що я можу тебе піднести на п’єдестал, або кинути в прірву? – запитує королева Олександра.

- Що, вибачте? – на секунду мені здалося, що я граю в поганенькій комедії. - Не зрозуміла?

- Все ти зрозуміла, - говорить Її Величність. – І тепер лише від мене залежить, що ця дівчинка напише в газетах.

- То це Ви…? Це… Ви? – навколо мене меркне світло.

Хто колись з таким стикався? Вона – монстр! Вона – п’явка! Вона ніколи не дасть мені спокою. Ніколи!

- Як гадаєш, як відреагує Річард, коли дізнається, що ти поливаєш брудом його родину? – зацікавлено підіймає брови королева Олександра. – Те, що він пробачав тобі незначні промахи, то одне. А ось якщо ти почнеш виносити брудну білизну з палацу, то це геть інше. Чи вважаєш, що він наскільки сильно тебе кохає, що готовий слідувати за тобою на край світу?