Глава 14 Річард

Повертаючись додому, вже бачу заголовки газет. Тепер Джулі ледве не приписують до ліку святих, оскільки вона дала дітям з притулку можливість пройтися разом з королем та королевою.

- Що ти там так розглядаєш в телефоні? – запитує поряд Джул.

- Читаю статті про тебе, - піднімаю на неї очі, стискаючи в руках телефон.

Бачу, як фарба її обличчя миттєво блякне. Усмішка зникає. А очі шоколадного кольору стають величезними, як грозові хмари перед дощем.

- Коли вони вже залишать мене в спокої? – запитує вона, відвертаючись до вікна.

- Заспокойся, - торкаюся її долоні, яка лежить на колінах. – Тепер ти героїня!

- Що? – повертається до мене обличчям.

- Тепер тебе вихваляють, - усміхаюся до неї, протягуючи телефон їй. – Хочеш переведу те, що вони понаписували?

- Ні, - хитає головою. – Хвилююся, щоб королева нічого не сказала.

- Не хвилюйся! – стискаю її долоню, а тоді підношу її до губ. – Якщо тато на твоїй стороні, то матір нічого не вдіє.

- Сподіваюся, що він на моїй стороні, - хмикає Джул. – І по поверненню до палацу мене не розіпнуть.

- Джулі, стався до всього простіше, - раджу їй. – І пам’ятай! Я завжди на твоїй стороні.

- А чому Її Величність поїхала з Габрієлою окремою машиною? – запитує Джулі. – Вони хоча б не посварилися через мене з Його Величністю?

- Ні, - хитаю головою. – Це наказ. Всі ми: тато, я та Габрієла, маємо їхати в різному транспорті. Завжди.

- Чому?

- На випадок аварії, хтось з спадкоємців престолу обов’язково має залишитися в живих.

Джулі округлює очі від переляку. Озирається на водія.

- Я не знала, що навіть кортеж короля чи принца може потрапити в аварію, - говорить вона.

- Це життя, люба! – усміхаюся. – І тут не знаєш, як буде. В житті бувають всякі випадки.

Джул заспокоюється, коли ми дістаємося палацу. Моріс відкриває переді мною дверцята. А потім оббігає машину й допомагає Джулі.

- Міс Харпінтер, - схиляє він голову. – Її Величність запросила Вас до себе.

Джулі миттєво переводить погляд на мене. А я лише зітхаю, шумно втягуючи повітря носом.

- І ти звичайно не в курсі, чого хоче моя матір від Джулі? – запитую Моріса.   

- Нічого не знаю, - знизує він плечима. – Пробував дізнатися. Стіл не було розпорядження накривати. Чай подавати Її Величності теж не будуть. Тож навіть уявлення не маю.

- Добре, - махаю рукою. – Дізнаємося! Йди переодягнися. І зустрінемося біля Коронного залу. Піду на цю зустріч з тобою.

- Ваша Високосте, - вклинюється в нашу з Джулі розмову Моріс, - а ви сьогодні обідаєте з Міністром Правосуддя. Самі ж просили організувати зустріч.

- Дідько! – перевожу погляд на Джул. – А перенести обід з Міністром ніяк не можна?

- Ну Ваша Високосте, - закочує Моріс очі, - Міністр – зайнята людина. Він і так викроїв час, щоб пообідати з Вами. І тепер просити його перенести обід. Якось це не серйозно. Та й незручно.

- Тоді я сам зателефоную йому, - фиркаю на Моріса. – Якщо Вам, Морісе, це незручно.

- Та ні, - закочує очі Моріс. – Просто так справи не робляться…

- А ти в нас експерт в справах? – запитую його зацікавлено. – Просто попроси перенести на кілька годин пізніше. Якщо не можна, то на якийсь інший день. В чому проблема? Вигадай якусь причину. Я не можу відпустити Джулі саму до матері.

- Добре, - зітхає Моріс. – Спробую домовитися.

А я поспішаю коридором до своєї кімнати. Назустріч мені йде матір. Вона вже встигла переодягтися після параду. І зараз на ній був брючний костюм.    

- Річарде, - посміхається вона.

- Ваша Величносте! – схиляю голову.

- Я з Джулі хочу поїхати до притулку, яким опікуюся вже понад двадцять років, - говорить вона. – Там прорвало трубу. Маємо швидко зреагувати, оскільки затоплює підвал.

- Туди направлені служби?

- Так, - хитає матір головою. – А Джулі нехай дивиться, як і що. Бо її це буде безпосередньо стосуватися.

- Я теж маю намір поїхати з Вами, - заявляю.

- Справді? – брови матері миттєво підскакують вгору. – Нащо?

- Мамо…

- Боїшся, щоб я не образила її? – сміється матір, торкнувшись мого ліктя. – Я не буду брехати, Річарде! Вона не та, кого я б хотіла бачити твоєю супутницею. Далеко не та. Але… вона непогано справляється з цією роллю. Вона старається. Його Величність вчора перестав пити пігулки. І навіть похвалив її. Тож мені нічого не залишається, як підтримати… її.

Дивлюся на матір, відчуваючи, що не вірю їй. Це може бути зміна тактики. Не інакше. Тепер вона підтримуватиме її, одночасно риючи для Джулі яму. Можливо я став недовірливий. Можливо вона щиро вирішила прийняти мій вибір. Та щось мене насторожує в її словах. Щось змушує не довіряти. Бути доволі обережним.

- Ви ж не проти, Ваша Величносте, що я поїду з Вами? – цікавлюся.

- Як забажаєте, Ваша Високосте! – знизує королева плечима.

Діставшись притулку, виходимо з машини. І куди ж без журналістів, які ніби шуліки кидаються в наш бік. Добре, що хоча б охорона миттєво реагує. І стримує їх.

Спокійно проходимо через ковані ворота до будівлі. Назустріч нам вискакує висока жінка з пучком на голові. Вона схиляє голову, протягуючи руки до матері.

- Ваша Величносте! – бубнить вона. – Таке горе! Труба прорвала в декількох місцях. Зараз її ремонтують. Але в підвалі води майже по коліна. Волонтери вичерпують її відрами. А вона прибуває і прибуває.

- Піду дізнаюся, що там, - говорю до матері.

Кремезний чоловік пояснює мені причини, проводячи вздовж розритої траншеї, де кілька чоловік в гумових чоботях прагнуть залатати трубу.  

- Все заржавіло, - говорить він. – Все треба замінювати.
- То чого залатуєте? – вказую рукою на чоловіків у траншеї. – Чому не замінюєте?

- Так… розпорядження було швидше все полагодити, - знітився чоловік, червоніючи.

- От і чудово, - усміхаюся. – А тепер нове розпорядження – замінюйте труби. Чи ви хочете через місяць знову латати?