Глава 13 Джулі

- Міс Харпінтер, - його голос викликав тремтіння в колінах, - ще вчора я б сказав вам однозначно «ні». Та сьогодні я говорю «так». Спробуйте! Але… все має бути узгоджене з пресслужбою палацу. Ніякої самодіяльності.

- Добре, - розпливаюся в посмішці, роблячи кніксен. – Дякую!

Король підходить до когось іншого, а я торкаюся ліктя Річарда.

- Ти чув? – ледве не підстрибую на місці. – Ти це чув?

- Ну звичайно чув, Джул, - пробує приховати посмішку Його Високість. – І тепер ти офіційно вестимеш сторінку соціальних мереж королівської родин. Це почесна місія. Куди там призначення таємним радником в засіданні голів правління Співдружності?

Округлюю очі й ледве стримуюся, щоб не показати йому язика.

- Ти не уявляєш, як для мене це важливо, - шепочу до нього, даруючи щиру посмішку котромусь з гостей. – Це означає, що мені почали довіряти.

- Звичайно, - торкається вустами мого волосся Річард, пригорнувши мене за плечі. – Я жодної секунди не сумнівався, що в тебе все вийде. Якби бабуся була живою – ти б неодмінно їй сподобалася.

- Думаю, вона б мені сподобалася теж, - шепочу до нього.

Мій настрій миттєво підскакує. І все від того, що мені дали зелене світло. Мені дозволили реалізувати себе.

Тож після прийому ми з Річардом втікаємо від усіх в затишну будівлю в кількох милях від палацу. В темряві розгледіти будинок доволі складно. А привертати увагу ЗМІ не хочеться. Тож ми просто закриваємо вікна однієї з кімнат. І лише тоді вмикаємо м’яке світло, яке перетворює кімнату в романтичне місце побачень. Ліжко устелена пелюстками троянд. Все в квітах та кульках. Біля каміну, на підлозі, килим з геометричним орнаментом та кілька подушок навколо журнального столику.

Столик уставлений тарілками та келихами, на склі яких виграє світло від торшера. Річард стягує з себе піджак й відкидає його на канапу, яка потопає в темряві. А потім закочує рукава й присідає біля каміну. Секунда і в ньому палахкотить вогонь.

Озирається на мене, розстібнувши кілька верхніх ґудзиків на сорочці.

- Ей, міс Харпінтер! – підморгує мені. – Ми тут удвох. Більше нікого. Тож можете розслабитися й сідати до столу. Дотримуватися королівського протоколу не обов’язково.

Усміхаюся до нього. Добре, що я встигла переодягтися в джинси та сорочку. Тож зручніше вмощуюся на подушки й обводжу поглядом стіл. Страв небагато, але всі вишукані. Сервіровка говорить про те, що над приготуванням побачення трудилися піддані палацу.

- Уммм… Бургери і картопля фрі - закочую очі. – Мої улюблені страви.  

- Ти не уявляєш, як важко було їх тут дістати, - регоче Річард, вмощуючись поряд. – В Данії є забігайлівки, де це продається. Але… хотілося першокласного приготування. Тож довелося викликати кухаря з Австралії.

- Нащо? – мої очі округлюються.

- Щоб він показав майстер-клас кухарям палацу, - усміхається Річард. – Вони ж мають інколи готувати твої улюблені страви.

- Що ти несеш? – хитаю головою. – Чого вони мають готувати мої улюблені страви?

- Щоб ти не сумувала за домашньою їжею, вирішив хоча б інколи балувати тебе ось такими стравами, - говорить Річ, відкорковуючи пляшку вина.

І поки він наповняє келихи, розглядаю його при світлі каміну та торшеру. Він здається таким серйозним та стриманим.

-Я розумію, як тобі важко, Джулі, - він протягує мені келих. – І я не хотів оцього всього.

- Тобто? – келих ледве не випадає з моїх долонь. – Ти не хотів стосунків зі мною?

- Ні, - хитає він головою. – Я не хотів, щоб ти проходила через оці всі жахи. Я занадто сильно тебе кохаю, щоб піддавати оцьому всьому. І я розумів, що твоє життя має змінитися на сто вісімдесят градусів. Якщо ти залишишся зі мною, то ти більше не будеш колишньою Джулі. Можливо хіба… ось так… в нетрадиційній та комфортній обстановці. Як от зараз…

- Але я тут, Річарде, - шепочу до нього, надпивши з келиху. – І я ще не здалася…

- Я знаю, - говорить він. – І я дуже пишаюся тобою. Тим, що ти робиш для мене. Для моєї родини. Для королівства.

- Ще вдома я дуже дивувалася, чому ти нічого не розповідаєш про свою родину, - продовжую свої слова. – Тепер я розумію це. Я здогадуюся, що вони дбають про репутацію родини. І скажу чесно, що мені важко. Дуже важко. Твоя підтримка надає сили кожного дня. Якби ж лише твоя родина. А так ще й журналісти. Я боюся виходити з будинку. Боюся говорити щось. Бо кожне моє слово можна перекрутити. І це лякає.

- Через це проходять всі, - зітхає Річ, розслаблено розвалившись на подушках. – І лише дійсно сильні люди витримують такий тиск.

- То ви бачите в мені сильну особистість, Ваша Високосте? – закочую очі.

- Ага, - усміхається Річард. – В слабку особистість я б навіть не закохався.

- Невже? – тепер вже відкрито регочу. – А в тебе був вибір?

- Неа, - Річард ставить келих та одягає чорні рукавички. А потім бере гамбургер до рук. Ось так просто. Без ніяких столових приборів. – Я зрозумів це ще на тій трасі, де ти змусила мене відсмоктувати бензин з баку.

- Я не спеціально це зробила, - виправдовуюся, зашарівшись.

І якого дідька червонію?

- Звичайно, не спеціально, - пережовуючи, бурмоче Річард. – Якщо врахувати те, що шланг для бензину був у тебе в кузові.

- Гаразд, - натягую такі ж рукавички. – Ти мені здався таким нахабним та зарозумілим.

- Я? – він аж жувати перестав. – Я поводився доволі дружелюбно.

- Ага, - киваю головою. – Може ти поводився й дружелюбно, але твої слова та манери говорили про те, що ти не такий простий, як можеш здатися на перший погляд. І мені вже тоді варто було задуматися про те, хто ти.

- І це б щось змінило? – цікавиться він, витираючи кутики губ серветкою. – Ти б не спілкувалася зі мною, довідавшись, що я принц?

- Не знаю, - зізнаюся чесно.

Цей вечір стає вечором зізнань. Ми чесно говоримо. Будуємо плани на майбутнє. А тоді йдемо спати.