Глава 12 Річард

Коли з'являється Джулі, бачу, як голови всіх присутніх один за одним повертаються в її сторону.

- Вау! – тільки й встигаю почути чиїсь слова, оскільки поспішаю до неї.

Протягую їй долоні й міцно стискаю її.

- Ти прекрасна! – зізнаюся щиро. – Йдемо я представлю тебе моїй родині.   

І поки я знайомлю її з родичами, вона лише щиро посміхається.

- Ти щасливчик, Річарде! – вторить дядько Йоханес, який в молодості був ще тим ловеласом. За що й був бабусею позбавлений титулів. – Таку красуню вихопив.

- Дякую! – схиляє голову Джул.

- Дівчинко, ти не звертай уваги на деяких зануд ось тут, - радить він. – Вони не вміють веселитися. 

- А Ви? – цікавиться Джул, задравши кирпатого носика.

- Я? – дядько заходиться сміхом. – Я за будь-який кіпіш.

- Не хочете приєднатися до виготовлення традиційного печива? – раптом запитує Джулі.

Від несподіванки втрачаю дар мови.

- Ну… А хіба ваші королівські кухарі не зробили його, Річарде? – дивиться він на мене здивованим поглядом.

- Взагалі-то, готують щороку, - бубню під ніс.

- Звичайно готують, - навіть не знітилася Джулі. – Та виготовлене своїми руками смачніше і я читала, що під час приготування людина вкладає свій шматочок туги за померлим. Я розумію, що є традиції, але… покійна королева Кароліни була б задоволена, якби солодке частування було виготовлене руками її дітей та онуків.

Стовідсоткове влучання прямо в серце. Найбільше через смерть бабусі побивався дядько Йоханес. І все через те, що так і не встиг довести свою відданість короні та королівській родині. Обличчя дядька Йоханеса миттєво змінюється. Очі стають темними, ніби розплавлена смола. Вуста стискаються в тонку лінію. А колір обличчя стає то блідим, як стіни, то пурпуровим, ніби сюртук.

-Це надзвичайно приємно, що Ви хочете вшанувати пам'ять королеви Кароліни, - видавлює він з себе. – І я в команді! - додає вже з якоюсь впевненістю.

А Джулі спокійно прямує в сторону кухні. Слідую за нею.

- Джул, - хапаю її за руку, - може не варто? Всі в парадних нарядах…

- Ти з нами чи ні? – озирається вона на мене.

- Ну… звичайно, - запинаюся, оскільки кухарі заклякають від нашої появи. – Звичайно я тебе підтримаю.

- Ми хочемо виготовляти традиційне печиво до Молитовного дня, - оголошує Джулі. – І будемо дуже вдячні, якщо ви поступитеся своїми робочими місцями та фартухами.

Кухарі лише відкривають від подиву роти. Їх обличчя видовжуються. А всі погляди спрямовуються в мій бік. Та все що я роблю, це розвожу руками.

І вони скидають фартухи. Джулі хапає перший з них і надягає на себе. А потім прибирає стіл посеред кімнати, заставлений посудом. І витирає його.

А в дверях з'являється дядько Йохансен з тіткою Генрієтою. Вона оглядає мене здивованим поглядом.

- Ти теж збираєшся возитися з тістом, Річарде? – здивовано прищурює погляд. – Не думаю, що ваші гості…

- А що це тут у вас? – за спини чую голос Габрієли. – Ух ти! Джулі, ти збираєшся готувати?

- Так, - впевнено киває головою міс Харпінтер. – Будемо готувати печиво за традиційним рецептом. Бажаєш приєднатися?

- Ти серйозно? – Габрієла переводить погляд на мене, а я хапаю фартух. Дідько! Мої батьки будуть шоковані, але зараз немає часу щось вигадувати. Я маю підтримати Джул, інакше її затію провалиться. – А можна?

- Що можна? – озираюся на сестру.

- Можна до вас приєднатися? – запитує принцеса.

- Ну звичайно, - буркає дядько. – Без тебе тут не обійтися. Хто мені допомагатиме фігурки видавлювати? Га?

Габрієла дарує йому щасливу посмішку й хапає фартух.

І не встигає Джулі замісити тісто, як за столом один за одним з’являються родичі. А коли отримують свій шматок тіста, то й взагалі градус радощів підскакує. Всі жартують, сміються, спілкуються один з одним. Джулі сяє. Її обличчя не покидає посмішка. Вона сміливо розмовляє з усіма підряд. Тепер немає мовних бар’єрів, немає вишуканості та химерності. Всі рівні. І всі в фартухах розкачують тісто та витісняють з нього фігурки для печива.

Габрієла з Джулі готує шоколад. Сестра пальцем пробує його на смак. І регоче від щастя.

- Овва! – чуємо голос Його Величності. – Це що за майстерня Санта Клауса?   

Сміх та розмови припиняються. Кожен ніби зіщулюється від голосу та погляду короля. За батьковою спиною виникає тендітна фігурка матері, очі якої розширюються від подиву та несподіванки. І я уявляю, що зараз почнеться. Звичайно батько не дозволить в присутності гостей сварки, але його ігнорування чи засудження – означатиме, що більшість рідних скинуть фартухи й підуть до зали.   

- Готуємо традиційне печиво, брате! – випереджає мене дядько Йохансен. Це перше привселюдне звернення до батька після смерті королеви Кароліни. – Плануємо завтра роздати його дітлахам з притулків. Нехай згадають Її Величність.

- Яка чудова витівка, - усміхається батько. – От тільки одяг не відповідний, але то дрібниці.

Він миттєво стягує з себе традиційний сюртук і відкидає його в сторону.

- Фредерік, - чую схвильований голос матері, - ти що робиш?

- Збираюся готувати традиційне печиво, - раптом говорить він, закочуючи рукава. – Йохансен знає, що Її Величність інколи на свята любила готувати традиційне печиво. І ми, коли були малими, любили смакувати її кренделиками. Прямо билися за право першому спробувати приготовлені її руками смаколики. Правду я говорю, брате?

Очі всіх присутніх загораються від подиву. Зараз татко здається таким рідним. Справжнім. Таким, якого я ніколи не бачив.

- Це цілковита правда, - хмикає дядько. – А мама завжди нас мирила й розламувала печиво навпіл. І тоді ми разом смакували її смаколиками.

- Тату, - до нього з мискою підскакує Габрієла, - спробуй шоколад.

І татко пробує ложечкою, приготовлений нею з Джулі шоколад. А за столом знову починаються розмови та веселощі.