Глава 9 Джулі

Повільно йду коридором до своєї кімнати. За плечима ніби крила виросли після цієї вечері. Приємно, що Річард вступився за мене. Я бачила в очах королеви подив. Певно вона не очікувала такого від сина. Тож коли я за рогом наткнулася на її Величність від страху ледве не втратила свідомість. З повагою роблю кніксен.

- Ваша Величносте! – тільки й встигаю сказати.

- Ходіть за мною, Джулі! – наказує вона.

Розвертається й миттєво зникає за дверима якоїсь кімнати. Втягую в себе якомога більше повітря. Знервовано озираюся. Та коридор порожній, ніби всі вимерли.

А потім набираюся сміливості й проникаю в кімнату, за дверима якої зникла королева. Вона стоїть біля вікна, заклавши руки за спину. Її тонку талію освітлює місяць. Спина рівна, ніби вона проковтнула шланг від машини.

- Маю відзначити, що Річард дивує нас з Його Величністю щодня, - говорить вона, все ще спрямувавши погляд у вікно. – І ця його поведінка, то ваша заслуга, Джулі.

- Дякую, - тільки й видавлюю з себе.

- Ви теж, - повільно повертається вона до мене обличчям, склавши руки перед собою.

- Дякую…

- Хоча це здивування не таке приємне, - закінчує вона.

А мене ніби крижаною водою обдали з ніг до голови.

-Я… я роблю… роблю все, що від мене залежне, - запинаюся, відчуваючи, як піднесення кудись зникло. І на зміну йому прийшло розчарування та страх.

- Не все, Джулі! – говорить королева. – Ви вже ознайомилися з королівським протоколом?

Від несподіванки не можу вимовити ні слова. В голові тисячі думок, які несуться галопом. Не можу миттєво нічого вигадати. Тож брешу.

- Так… так, Ваша Величносте!

- То згідно королівського протоколу скільки нарядів ви мали сьогодні змінити? – зацікавлено запитує вона. – Сукня для походу на виставку і сукня для ланчу. Хіба не так?

Низько нахиляю голову. А що маю сказати на таке?

- Я добре розумію, що Вам не подобаюся, - говорю чесно. – Я і не планую сподобатися. Я така, як я є. Мене з дитинства не готували бути нареченою принца. І я не планувала закохуватися в Річарда. Та сталося те, що сталося. І я стараюся. Звичайно я буду допускати помилки через свою необізнаність. Я не хочу осоромити Вас чи Річарда, тож стараюся, як можу. І мені потрібна Ваша допомога, щоб опанувати всі ці протоколи в найкоротший період.

Очі королеви округлюються від подиву. Певно вона не очікувала такого мого монологу. Тим паче прохання про допомогу. Та будемо хитрішими. Хто навчить мене всього краще, ніж сама королева. Зрозуміло, що вона не буде цим займатися. І тим паче не дозволить цього робити фрейлінам. Та я чесно заявила про допомогу. Хіба ні? І тепер коли мене тикатимуть носом в якусь недоречність, я зможу вказати на те, що я благала про допомогу. Тільки не отримала її.     

- Гаразд, - раптом говорить Її Величність. – Якщо Ви, Джулі, готові до навчання, то почнемо його прямо зараз. Завтра День загальної молитви в Данії. Тож Ви маєте відібрати собі п’ять суконь для завтрашнього дня.

- П’ять? – від несподіванки відступаю на крок назад.

- Так, - киває вона. – І якщо фрейліна до цього часу не розповіла Вам про це, то напевно вона вирішила, що Вас має посвятити у всі тонкощі королівського протоколу саме королева.

- Та ні…

- Ідіть до своєї кімнати, - говорить Її Величність. – І підготуйте до ранку п’ять суконь для завтрашнього дня. Сукню в стилі «кежуал» для сніданку з Його Високістю, закритий наряд і шляпку для походу до церкви, сукню для ланчу, коктейльну сукню для раннього сніданку та парадну сукню в підлогу для урочистого виходу. Завтра зранку моя фрейліна перегляне вибрані Вами наряди й внесе свої корективи.

Уявляю, які корективи вона внесе. Виставить мене посміховиськом?

Та нічого не говорячи, схиляю голову і йду геть. В душі вирує полум’я. Я ніколи не буду достатньо гарною для Річарда. Щоб я не зробила, щоб не вдягла. Мене завжди засуджуватимуть. Завжди вичитуватимуть.

Тож коли вмикається відеокамера й на тому кінці бачу Джека та Брі, сльози самі собою течуть з очей. Вони німіють, злякано переглядаючись один з одним.

- Джул, - чую голос брата, - ти чого? Скучила чи що за мною?

Розумію, що він дає мені час оговтатися. Дає можливість якось виправдати власну слабкість.

- Ага, - шморгаю носом. – Дуже скучила… за всіма вами…

- Ей! – бачу схвильоване обличчя подруги. – Ти чого, люба? Що сталося? Ти в порядку?

- В якому порядку? – закочую очі. – Я не та… кого вони хочуть бачити поруч зі своїм сином. Я… багато чого не знаю і не вмію… Не дотримуюся королівських протоколів…

- Ми бачили газети, - зітхає Джек.

І від цього мені стає ще огидніше, ще образливіше. Груди ніби опиняються в тисках. Дихати стає важче. Ніс заклало. Якби хто знав, як мені соромно, що мої проколи бачила моя сім’я. Мої невдачі бачили знайомі. Про мої провали читало все місто.

- Матір Річарда хоче мене позбутися, - зізнаюся чесно. – Тож робить все, щоб довести, що я не гідна її сина.

- А Річ? – запитує Брітні. – Він хоча б захищає тебе від неї?

- Так, - киваю головою. – Та він не може двадцять чотири години на добу бути зі мною. От вона цим і користується.

- Тоді кидай все до біса і їдь додому, - чую голос Джека, обличчя якого стає червоним від напруження.

- Що? – Брі дивиться на нього роздратованим голосом. – Що ти мелеш?

- А що? – розводить він руками. – Якщо не можеш впоратися, то не варто й старатися.

- Ну… я не те, що не можу впоратися… Мене просто з дитинства не готували до ролі принцеси… І я не знаю, яку сукню вибрати для ланчу. Що одягти на сніданок… Тут доволі багато нюансів… Навіть колір сукні має значення. Я не маю права бути яскравішою за Її Величність Королеву чи Її Високість принцесу.

- О Господи! – закочує очі під лоба Брітні. – Оце попандос!

- Джулі, - Джек складає руки перед екраном, - сестричко! Ти не готова до такого. Ти втрачаєш себе, прагнучи бути з Річардом. Ти граєш роль, яка не твоя…