Глава 7 Джулі

- Подобається?

Серце починає прискорено битися від звуків чоловічого голосу. Мені відразу хочеться покликати на допомогу свого принца або взагалі втекти звідси. Знаєте, в мене зараз таке бажання, як ото в малої дитини перед виступом. Ніколи не відчувала себе примхливим дитям. То чому зараз хвилююся? Хіба про мене вже мало написала капостей? Ще одна нічого не змінить.

Тож рахую про себе до десяти, миттєво заспокоююся й повільно озираюся на чоловіка, який зупинився поряд. На ньому діловий костюм. Через плече перев’язана голуба стрічка. Він доволі високий та огрядний. А через рогові окуляри мене зацікавлено розглядають блакитні очі.

- Я не прихильник П’єра Кіркебю, але ця його робота дуже сподобалася, - відповідаю чесно, помітивши, як очі незнайомця загораються цікавістю та подивом. – От що ви бачите на цій картині?

- Ну… нелегкий шлях… мені так здається…

- А я бачу болото, - зізнаюся, - болото, яке затягує. Промінці світла дають надію. Надію на те, що колись все висохне і буде все добре. Ви ж бачите інше. Так?

Чоловік кілька секунд невідривно оглядає витвір мистецтва. А потім переводить погляд на мене. В його очах співчутливі нотки.

- А я бачу нелегкий шлях до досягнення своєї мрії, - говорить він. – І оті промінці, то для мене ніби віра. Віра в те, що можна щось змінити. Віра в краще.

- Ось чому мене зацікавили роботи Кіркебю, - усміхаюся до незнайомця. – Коли я вперше їх побачила, зізнаюся, що була здивована… навіть трохи розчарована. Але переглядаючи його мистецтво, піймала себе на думці, що вони розраховані на психологічну складову кожної людини. Скажімо так. Що в кого болить, той те й бачить в його роботах. І це не може не підкорити. Насправді намалювати людину просто. І кожен бачить в цій роботі лише людину. А от так… так важко передати емоції, почуття, сподівання… навіть надію в деяких випадках.

- Цікавитеся мистецтвом? – підіймає брови незнайомець.

- Ні, - усміхаюся щиро. – Але завжди полюбляла фотографувати. І це колись приносило надзвичайне задоволення. Можна зробити тисячі фотографій одного й того ж пейзажу чи портрету. Та лише одне з цих фото буде варте того, щоб про тебе заговорили. Художник не має такої можливості. Він малює відразу. І це або стане шедевром, або буде цілковитим провалом.

- Міністре Поульсен, - чую за спиною солоденький голос королеви. – Рада бачити Вас!

- Ваша Величносте! – чоловік поважно схиляє голову. – Ваша Високосте!

- Як Вам виставка? – цікавиться Її Величність.

- Сьогодні поглянув на деякі шедеври під іншим кутом зору, - усміхнувся міністр Поульсен, чим викликав тремтіння в моїх руках. Дідько! Я розмовляла з самим міністром. І навіть не здогадувалася про це. Ще й дозволила собі сказати, що роботи датського художника П’єра Кіркебю мене розчарували. – І на цю думку мене наштовхнула ось ця юна особа зі свіжим поглядом на деякі речі.

- Прем’єре Поульсен, познайомтеся! – вклинився Річард, підтримуючи мене за пояс. – Моя гостя – міс Джулі Харпінтер!

- Ох! – дарує чоловік широку посмішку. – То ось звідки мені знайоме ваше обличчя, міс Харпінтер. Останнім часом ви з’являєтеся на шпальтах газет частіше, ніж я.

Ми заходимося сміхом. І від душі трохи відлягає. Я бачу щирий сміх королеви. І це трохи додає сміливості та впевненості.  

- Хочу відзначити, що міс Харпінтер, ваша Високосте, доволі розумна жінка і до того ж гарна співрозмовниця, - зазначає прем’єр-міністр Поульсен. – Мені надзвичайно приємно було провести з вами час. І… сонце колись обов’язково вийде, міс Джулі.

- Неодмінно, - схиляю голову. – Ваша віра в краще передалася й мені.

Він теж схиляє голову в знак подяки. Між нами утворюється якийсь тісний зв'язок. Здається ми розмовляємо мовою, яку розуміємо лише ми вдвох. Обережно поглядаю на Річарда, який сяє. А потім переводжу погляд на Її Величність. На її обличчі більше немає посмішки. Та вона пильно оглядає мене якимось іншим поглядом. Зараз в цьому погляді подив. Ніби вона вперше мене побачила.

Вона забирає прем’єр-міністра, а ми з Річардом залишаємося удвох.

- Мені нудно, - біля нас з'являється юна принцеса Габрієла. – Ненавиджу такі заходи. Що тут робити? Розглядати ось цю мазанину невідомих мені художників? Мені не подобається їх жодна робота…

- Можливо через те, що ти просто переглядаєш все байдужим поглядом? – запитує Річард. – Спробуй подивитися…

- Якщо бажаєш, можемо разом подивитися деякі роботи, - пропоную, хоча знаю, що напевно, принцесі заборонили спілкування зі мною. – Я хочу Вам дещо показати, Ваша Високосте.

- Ти дозволиш? – звертається вона до Річарда. – Можемо ми з Джулі подивитися картини разом?

- Ну звичайно! – озивається Річард. – Будемо дуже вдячні, якщо ти втокмачиш в голову Габрієли хоча б краплю мистецтва.

- Нічого не потрібно втокмачувати мені в голову, - буркає вона невдоволено. – Просто вам всім на мене завжди не вистачає часу.

Ми робимо кілька кроків убік. І Річард проводить нас поглядом. А до нього тут же підходять декілька чоловіків.

- Озирнися навкруги, - пропоную принцесі. – Що ти бачиш?

- Людей, які нудяться тут, роблячи вигляд, що для них це важливо, - видає Габрієла. – Ти бачиш інше?

- Візьмемо он жінку в екстравагантному наряді з синім волоссям…

- Це графиня Леонтовська, - говорить принцеса. – З нею не спілкуйся! Вона трохи того…

Відчуваю відразу до дівчини. Вона така юна, але слухає поради батьків й має завищені вимоги для спілкування. Звичайно я не знаю ту графиню Леонтовську.  Але якщо вона тут, то певно не зовсім того.

- Організатори ж запросили її сюди, - прагну сказати хоча б щось в знак захисту жінки. – Вони теж такої думки про неї?

- Вона дуже вкладається в мистецтво, - промовила Габрієла. – Її не могли не запросити. Та її стороняться люди. А загалом з нею ніхто не спілкується. І тобі не раджу.

- Добре, - переводжу розмову в інше русло. – Подивися на її обличчя. Що ти бачиш?