Глава 6 Річард

Джулі вилетіла з кабінету татка, ніби ошпарена.

- Джул…

Лише встиг крикнути я вслід. Вона закрила обличчя руками й понеслася коридором. Її тендітні плечі поникли. Я помітив, як її проводжали співчутливим поглядом всі працівники палацу, мимо яких вона пробігала. Моє серце тискалося від болю.

Тож миттєво витягую телефон й натискаю виклик.

- Ну нарешті, Ваша Високосте, ви згадали про мене, - чую в слухавці щасливий голос подруги дитинства Луїзи. – Привіт!

- Привіт! – кидаю в слухавку. – Мені потрібна твоя допомога. Можемо зустрітися?

- Навіть здогадуюся, про що хочеш мене просити, - хмикає вона. – Бачила сьогоднішні газети.

- Ти навіть не здогадаєшся яке пекло їй влаштували в палаці, - промовляю схвильовано. – Їй потрібна підтримка. Слушна порада. Надійне плече на всі заходи. А вони завантажили мене роботою так, що зайвої хвилини немає. І пояснити Джулі всі тонкощі придворного етикету просто немає коли.

- Добре, - погоджується Луїза. – За годину влаштує? Я зараз обідаю з друзями. Незручно якось відразу зникати…

- Без проблем, - киваю, відчуваючи, як серце тріпоче від захвату. – Тоді за годину в Королівському саду.

- Ох ти! – вигукує вона. – Дивний вибір місця зустрічі…

- Обіцяв Джулі повезти її туди, - промовляю голосно. – Там є затишна кав’ярня. Тож пригощу тебе кавою. Не хвилюйся так!

- Гаразд! – регоче вона. – До зустрічі в Королівському саду, Ваша Високосте!

Кладу слухавку й прямую до покоїв Джулі Харпінтер. Помічаю, як від дверей її кімнати відлітають кілька занадто схвильованих пліткарок палацу. Певно підслуховували, щоб потім донести все матері.

- Ваша Високосте! – схиляють вони голову, присівши в кніксені переді мною.

Не звертаю на них уваги, просто прочиняю двері й заходжу всередину.

Джул впала обличчям на ліжко й тихо плаче. Її плечі здригаються. Від побаченого серце стискається ще більше.

- Джул, - сідаю на ліжко, - не плач, будь ласка! Все, що сталося, то повністю моя провина. Я не мав брати тебе туди без підготовки. Ти не могла знати, як потрібно виходити з автомобіля. Це ціле мистецтво, кохана. І ось ці всі тонкощі ловлять журналісти, щоб потім написати сенсацію. Не звертай уваги!

Вона повільно сідає на ліжку, повернувшись до мене заплаканим обличчям. Підіймає на мене червоні від сліз очі та покусані вуста.

- Нащо вони так зі мною? – запитує охриплим голосом. – Що я зробила їм поганого? Так. Я не ідеальна. І щоб стати нею, мені доведеться пройти дуже великий шлях. Але за що ось так обливати брудом?

- Заспокойся! – торкаюся її обличчя, щоб витерти сльози. – Ти зі всім впораєшся. Все в тебе вийде…

- Щось мені вже в це не віриться, - хитає вона головою, підставляючи своє обличчя до моїх долонь. Вона така ніжна. Така беззахисна зараз. Хіба може справжній чоловік залишити її?

Мої батьки зробили найжахливішу помилку, на яку лише здатні. Якщо ось таким способом хочуть змусити нас розійтися, то в них нічого не вийде. Бо ось такі невдачі роблять нас ближчими. Ось такі сльози змушують її довіряти мені. Горнутися до мене. А я просто розумію, що витягнув її сюди. Запросив. І маю нести відповідальність за неї. Маю захищати її. Хоча поки це не виходить.

- Послухай, - обіймаю її, притягнувши в свої обійми, - ти сильна, люба! І ми нікому не дозволимо потішатися над тобою. Давай подивимося на це з іншого боку. Ти не догодила королівським особам, але заслужила народну любов. Жителі Данії побачили в тобі звичайну людину. Таку, як і вони самі. І це робить свою справу. Про тебе говорять. Думаєш вони не розуміють, як тобі тут важко?

Вона піднімає на мене свої очі шоколадного кольору. Дивиться довгим й здивованим поглядом повним довіри, надії. Сліз більше немає. Лише червоний ніс робить її по-дитячому кумедною.

- Їдьмо до Королівського саду, - пропоную дівчині. – Я ж обіцяв тебе туди повезти.

- Я вже нікуди не хочу, - хитає вона головою. – На сьогодні досить мого спілкування з журналістами.

- Ха! – хмикаю, оцінивши її жарт. – Не хвилюйся! Я попросив подругу про допомогу. І ми домовилися там зустрітися з нею.

- Яку ще подругу? – її очі округлюються від подиву. – Сподіваюсь не герцогиню Маргариту?

- Ні, - усміхаюся на її реакцію. Вона ревнує. Це видно, як божий день. І мені це приємно. Приємно, що вона боїться втратити мене. Приємно, що має до мене почуття. – Її звуть Луїза. Хороша дівчина з заможної родини. Наші батьки дружать дуже давно. Тож вона часто бувала в палаці. Знає всі тонкощі. Й зможе нам допомогти. Підтримати тебе. Пояснити, що й до чого.

- Добре, - зітхає Джулі й вибирається з моїх обіймів.

Поки вона переодягається, я підводжуся й стою біля вікна. В голову лізуть якісь дурні думки. Мені хочеться зробити щось, що змусить батьків хвилюватися, сердитися та нервуватися. Вони ж зараз напевно тішаться з ситуації, яка склалася.

Луїза очікувала нас біля кав’ярні. Вона мовчки обійняла Джул, я навіть не встиг слова сказати.

- Привіт! – промовила вона. – Я – Луїза! І я дуже щаслива нарешті познайомитися з тобою, Джулі. Всі навкруги тільки те й роблять, що обговорюють тебе.  

- Привіт! – зніяковіло знітилася Джулі. Певно не очікувала такого прийому. Воно й не дивно. В палаці її не прийняли належним чином. Тож така теплота зі сторони моєї подруги змусила хвилюватися. – Ну… обговорювати насправді є що. Останні події на відкритті центру дали багато матеріалу для пліток. Тож я навіть не дивуюся цьому.

Нас проводять в окрему кімнату, де ми можемо розслабитися та не боятися, що якийсь пронирливий журналіст зніме нас. Розміщуємося на м’яких шкіряних диванах. І нам приносять меню.

-Я буду лише каву, - промовляє Луїза. – Я лише поїла нещодавно.

- А ми замовимо ваш фірмовий пиріг, - промовляю до офіціанта, який зніяковіло тупочеться на місці. На передпліччі білий рушник. Мріє бути схожим на справжнього офіціанта з телевізора. Певно це його перше спілкування з особами королівської крові. Тож й поводиться ось так знервовано. – І два лате, будь ласка.