Глава 5 Джулі

Хоча дверцята автомобіля відчинені, але я не розумію, про що Річард говорить з Морісом. Та я бачу, як стискаються кулаки в принца й розумію, що розмова не з приємних.

Нарешті він сідає в салон й кілька секунд сидить, ніби закам’янілий.      

- Все гаразд? – торкаюся його долоні. – Що сталося?

- Я маю бути присутнім на відкритті центру захисту жінок від насилля, - промовляє він тихо. – Ти дуже образишся, якщо ми відвідаємо Королівський парк пізніше?

- Та ні! – знизую плечима. – Все добре! Ми можемо поїхати до парку й пізніше. Це не принципово!

- Дякую! – він мельком оглядає моє вбрання. – Тоді їдьмо на відкриття центру!

- Я теж маю там бути? – цікавлюся, відчуваючи, як сковує м’язи. – Я… трішки хвилююся…

- Все буде добре! – впевнено говорить Річард і я відчуваю якесь тепло та щирість. Страх потроху відступає. А на зміну йому приходить радість, впевненість та підтримка. Я знаю, що журналісти тішитимуться, що в такий момент я стою за спиною принца. Це не може не тішити. Можливо його матір побачить це в газетах і нарешті зрозуміє, що я теж хочу бути його підтримкою, його опорою, його тилом. І я не збираюся бути з ним лише через те, що він принц. Я кохаю Річарда. І ніколи б не стала його ганьбити.

За нами слідує кілька автомобілів охорони. Я лише розглядаю їх в дзеркалі заднього виду.

Річард дістає жуйку й протягує мені.

- Подих має бути свіжим завжди, - жартує він.

- Ага, - дістаю собі подушечку м’ятної жуйки та закидаю до рота.

Під’їхавши до розкішної будівлі, помічаю, як до нас кидаються зграя журналістів. Я беруся за ручку на дверцятах, але Річард встигає схопити мене за руку.

- Залишайся на місці! – наказує він. – Спочатку охорона перевірить чи все гаразд. Без їх дозволу ніколи не виходь з автомобіля. Добре?

- Окей! – відповідаю здивовано, втиснувшись в спинку крісла.

Мені це трохи не подобається, але це мій перший вихід, тож маю просто пережити це. А головне, що я доведу матері Річарда, що готова бути з принцом. Готова підтримувати його.

З моєї сторони відчиняють дверцята. Я озираюся на Річарда, помітивши, що йому теж дозволили вийти з авто. Тож я висовую праву ногу, повільно вибираюся з авто. Й миттєво потрапляю в об’єктив фотоапаратів папараці.

- Міс Харпінтер, ви сьогодні вирішили супроводжувати принца під час відкриття центру?

- Міс Джулі, ви тут через плітки про заручини принца Річарда і герцогині Маргарити?

Від несподіванки заклякаю на місці. До чого тут заручини? Що за дурні запитання?

Та Річард бере мене за руку й прямує до будівлі, не реагуючи на єхидні запитання журналістів. Я лише встигаю помітити неймовірні клумби з квітами, які висаджені біля входу до центру.   

-Все гаразд? – запитує він, озирнувшись.   

Ми опиняємося в безпечному місці, де навкруги немає жодного журналіста. Тож тепер можна видихнути й спокійно перевести погляд.

-Джул, - він впевнено повертає мене обличчям до себе й бере за плечі, - ніколи не звертай уваги на їх запитання. Ніколи не реагуй! Це тактичний хід! Вони спеціально ставлять такі каверзні питання, щоб ти розгубилася й брякнула щось, з чого вони потім зроблять сенсацію. Поводься відсторонено й природно. Будь собою! Коли буде прес-конференція для журналістів, от тоді й будемо давати відповіді на запитання, які їх цікавлять. Але до цього тебе готуватимуть. А поки просто щиро посміхайся й проходь мимо. Добре?

- Так, - киваю головою.

- Річарде, любий! – чую за спиною жіночий мелодійний голос. – Якщо ти вже тут, то можемо розпочинати.

Ми дивимося один одному у вічі. Він повільно зітхає й на обличчі з'являється ділова посмішка. Я вже трохи знаю його, тож можу відрізнити його погляди, посмішки та вчинки. І кожен з них трактувати по-різному.    

- Маргарито, - промовляє він. – Знайомся! Це Джулі Харпінтер!

- Герцогиня Маргарита Фласксбурска, - висока блондинка протягує мені долоню. Її голубі очі світяться теплом. А я просто стою, ніби статуя. Всередині все закам’яніло. – Джулі, я ж можу так тебе називати? Мені надзвичайно приємно з тобою нарешті познайомитися.

Її слова здаються мені щирими. І раптом вона притягує мене в свої обійми. Від неї пахне якимось квітковим запахом. Легкий запах робить її ще привабливішою.

- Як тобі у нас? – вона зазирає в очі. – Все добре?

- Так, - нарешті видавлюю з себе, ледве не проковтнувши жуйку. От кого я не очікувала тут побачити – так це герцогиню. Тепер зрозуміло, чого журналісти ставили мені такі запитання. А Річард знав, що вона тут буде? Чи для нього це теж сюрприз?

Переводжу погляд на нього. Він тримається гідно. Тож гадаю це роки роботи над собою. Ніколи не виказувати емоції, які бурлять всередині.  

- Йдемо! – нарешті говорить Річард.

Ми підходимо до гурту, де Річард та Маргарита підходять до мікрофона.

- Стійте ось тут, - відразу чую наказ англійською. Озираюся на невисоку дівчинку в строгому костюмі, яка зупиняється за моєю спиною. І швидше за все вона зверталася до мене. – Старайтеся усміхатися, міс Джулі! Зараз Ви під пильним поглядом журналістів.

- Добре, - киваю.

Річард говорить щось датською. Потім за ним бере слово Маргарита.   

- Річард і герцогиня… разом працювали над відкриттям цього центру? – заптую тихо в дівчини з великими сірими очима.

- Так, міс Джулі! – відповідає вона. – Це вже їх четвертий проєкт разом.

То Річард знав, що герцогиня буде тут. Чому ж тоді не попередив мене? Чому не розповів про це?

Стараюся усміхатися щиріше, спостерігаючи, як принц перерізає стрічку з одного боку, а герцогиня з іншого. Мені б хотілося зараз бути на її місці. Це напевно егоїстично з мого боку. Він не може цілодобово належати мені. Це й зрозуміло. Та все ж коли ти бачиш, як твій коханий працює над якимось успішним проектом з іншою жінкою, то в душі вирують ревнощі. Вони випалюють все вщент: почуття, свідомість, розум. Ти стаєш злою фурією. Перетворюєшся на Горгону, здатну рознести кожну суперницю на дзузьки.