Глава 3 Джулі

Йду поряд з високим молодим чоловіком в сірому светрі з метеликом на шиї. Він заклав руки за спину й розміреним кроком супроводжує мене садом. Від захвату та краси ледь жива. Всюди буяє різноманіття квітів. Яких квітів тут лише немає. Від калейдоскопу кольорів та запаху починає крутитися голова. Все акуратно підстрижено, висаджено, доглянуто.

Брукована алея веде в глиб саду, де інколи можна зустріти садівників, які порпаються в землі, висаджуючи чергові шедеври. Здалеку бачу височезний фонтан. А внизу розмістилися малесенькі статуї, які омиваються струменями з фонтану. Вода чиста, срібляста та тиха. Якийсь лише їй відомий дзвін можна вловити поряд.

Далі бачу черговий фонтан, схожий на башту з підпорами у вигляді колон. Вода падає з велетенської висоти, закриваючи, ніби ширмою вхід. Розглядаю візерунки вирізьблені на бортиках. Кожна деталь продумана та важлива.

- Як гарно тут! – усміхаюся до Моріса, який мовчить, даючи мені насолодитися красою та величчю. – Подих перехоплює від такої краси.

- Розумію Ваш захват, - дарує мені скупу посмішку. – Цей сад, то гордість королеви. Це вона з року в рік покращує його новими ідеями та сучасним дизайном.

- Справді? – підіймаю одну брову. – Я б могла приєднатися до неї. Я вчуся на ландшафтного дизайнера, тож могла б внести своє бачення…

- Міс Харпінтер, - відкашлюється Моріс, озирнувшись назад, - повірте, якщо ви залишитеся тут, то роботи вам не бракуватиме. Ваш розпорядок дня буде розписаний погодинно. І навіть зустріч з Річардом доведеться узгоджувати між мною та вашим помічником.

- Тобто? – зніяковіло дивлюся на нього.

- Ось таке життя тут, міс Харпінтер, - спокійно відповідає Моріс. – Ви відвідуватимете різноманітного роду заходи. Буватимете на відкриттях виставок. На вас буде покладено купу обов’язків. Але про це вам вже розповість ваша надійна помічниця. Те, що маєте смак та займалися дизайном, Вам лише допомагатиме. Ну і доведеться вчитися. Багато вчитися…

- Говорите так, ніби хочете мене злякати, - підсумовую його слова.

- Зовсім ні, - усміхається Моріс. І цього разу ця посмішка щира. – Мені немає потреби вас лякати. Я радий, що ви тут. Нарешті Його Високість в гармонії з собою. Його очі світяться, вираз обличчя задоволений. А він здається найщасливішим чоловіком на планеті. Чого ще можна бажати?

А до нас прямує висока, худенька блондинка. В неї приємне обличчя. На вустах стримана, як і у Моріса, посмішка. Вона в бузковому костюмі. Спідниця-олівець прикриває коліна. Дівчина підходить й протягує мені руку.

- Доброго дня, міс Харпінтер, - стискає мою долоню впевнено та дипломатично. Мені хочеться сказати, щоб зверталися до мене за ім'ям. Бо оце «міс Харпінтер» вибиває з колії. Здаюся собі такою старою та немічною. – Мене звуть Аделіна. Я – Ваш помічник!

- Ого! – лише встигаю промовити.

- Ходімо я покажу Вам ваші покої!

Від її напору втрачаю впевненість. Та все ж прощаюся з Морісом й слідую за дівчиною.

- Аделіно, я ж можу у вас запитувати все, що мене цікавить? – спробую на ходу задати питання, бо крокує вона так, ніби біжить стометрівку.

- Звичайно, міс Харпінтер, - відповідає дівчина. – Чому ми все робимо так швидко. Бо у вас за дві години чаювання з Її Величністю.

Від цих слів у мене починають тремтіти руки. Де Річард? І я маю обов’язково чаювати з Її Величністю? Це напевно його матір? А чому не зібратися всім разом за одним столом та не познайомитися?

- Її Величність Королева хоче познайомитися? – запитую невпевнено.

- Так, - говорить Аделіна. – І вас ще потрібно одягти до цього чаювання. Бо оцей… одяг… трохи не підходить до таких заходів.

Мені стає моторошно. Я розумію, якщо на людях вони притримуються традицій. Але щоб спеціально одягатися для чаювання, то для мене незрозуміло.

А все навкруги мене завертілося. Хтось обмірює мене. Хтось причісує. Хтось наносить макіяж.

Я стою на невеличкому стільці, а навкруги мене снують обличчя. Прагну зрозуміти, хто є хто. Та вони так швидко змінюються, що просто закидаю цю затію.

Нарешті мене залишають в спокої. Аделіна проводить мене до височезних дверей.

- Це ваша кімната, - говорить спокійно. – Ось тут ванна кімната і туалет. А це двері до вашої гардеробної. Вже сьогодні до вечора її заповнять.

- В мене є речі… Вони в готелі…

- Ваші речі не підходять для прийомів, - перебиває мене Аделіна.

- А якщо мені щось не сподобається? – запитую я. – Хіба не я маю вибирати собі одяг?

- Тут існує правило, міс Харпінтер, - озирається до мене Аделіна. – Ви маєте одягати наряди нейтральних тонів, щоб не затьмарювати Її Величність під час прийомів. Ви не можете одягти сукню одного кольору з Її Високістю Габрієлою. Тож королівський дизайнер подивився на ваше волосся, ваш колір шкіри, зняв мірки й вам буде підібрано ті кольори, які не затмарюватимуть королівських осіб.

Ви коли-небудь таке чули? У мене буде свій колір, який мені дозволять носити. Дідько! Вони справді у все оце вірять? Вони нормальні?

- А якщо мені не подобатиметься цей колір? Що тоді? – цікавлюся у дівчини.

- Це не означає, що вам дадуть дин колір і всі наряди будуть лише цього кольору, - усміхнулася вона зніяковіло. – Є ж різні відтінки. Вам можуть підібрати жовтий, голубий, бузковий… З їх відтінками.        

Закочую очі. Таке мені навіть у страшному сні приснитися не могло.

Та робити нічого. Повільно озираюся на свою кімнату. Величезне ліжко з балдахіном. Телевізор на пів стіни. Крісла та журнальний столик з вигнутими ніжками. Все в світлих тонах. Все підібрано зі смаком. Навіть штори в тон.

- Коли зустрінетеся з Її Високістю, - продовжує дівчина, - то маєте зробити кніксен.

- Що? – від несподіванки озираюся на помічницю. – Що таке кніксен?

- Це типу реверанс, - говорить Аделіна, демонструючи кніксен. - Розводите руки в сторони, виконуєте нескладне «па» ногами й завмираєте, присівши в неглибокому поклоні. Спробуйте!