Глава 2 Річард

Величезний екран показав перелякане обличчя тієї, хто останнім часом займав всі мої думки. Очі Джулі, моєї Джулі, шоколадного кольору розширені від подиву. Вона озирається навкруги, а я просто закляк в кріслі, не віряи власним очам. Вона тут. Тут на футбольному полі. В Копенгагені. Хіба таке можливо?

Миттєво підхоплююся. Охоронець не встигає зреагувати, як я пролітаю повз.

- Ваша Високосте, - гундосить він.

Та мені плювати на безпеку чи якусь заборону. Вона приїхала до мене. Все останнє не важливо.

Проходжу мимо турнікетів й згортаю її у власні обійми. Знаю, що це зараз транслюється на велетенський екран. Знаю, що це бачать всі, включаючи моїх батьків та прес-службу палацу. Але мені плювати.

- Річарде! – шепоче вона.

Від неї так неймовірно пахне. Я й забув цей квітковий та солодкий запах літа, тепла, затишку та спокуси. Мені неймовірно сильно хочеться її поцілувати, але я ледве стримую себе. Розумію, що цей поцілунок означатиме моє освідчення. Привселюдний пристрасний поцілунок – це замах на довготривалі стосунки. Зрозуміло, що тепер, коли вона зважилася приїхати, я її вже не відпущу. Та зараз за нами прискіпливо спостерігає весь світ. Я не можу зробити цього, не узгодивши це з батьками.

- Йдемо! – хапаю її за руку та тягну за собою.

Перед нами розступаються охоронці, які поспішають за мною. Ми прошмигуємо повз них. Саджаю її поряд з собою у відведеній ложі. Її очі дивляться на мене так, ніби вперше бачать.

- Ну привіт! – видавлюю з себе, сідаючи поряд. – Ти довго зважувалася на цей крок. Я вже боявся, що ти не приїдеш до мене.   

- А ти чому не приїхав за мною? – раптом видає вона.

І мене розбирає сміх. Ось за чим я найбільше сумував. Зараз вона знає, хто я. Але не дивиться на мене, як на особу королівської крові. Зараз я для неї звичайнісінька людина. Й вона може робити мені зауваження, вичитувати мене.  

- Що смішного? – запитує вона, поглядаючи на мене.

- Я вже думав, що вони зробили з моєю самовпевненою Джулі? – хихикаю, поглядаючи на поле. – А вона тут, як тут. Ну привіт, сміливице!

- До тебе було до біса важко пробитися, - говорить вона чесно. – Міг би хоча б якісь координати залишити. Тоді б я приїхала раніше…

- Вибач! – видавлюю. – Я не хотів тиснути. Не хотів змушувати тебе погоджуватися на переїзд. Це нелегко. Моє життя розписане щохвилинно. Інколи навіть немає часу просто випити з друзями. Тож це шалений ритм. А якщо до цього додати ще й надокучливих папараці, які слідкують за кожним твоїм кроком, то взагалі важко. І вимагати від тебе бути зі мною, я просто не маю ніякого права.

Вона розтулює вуста, щоб щось сказати, але з них не вилітає жодного звуку. Як же мені хочеться її поцілувати. Вона така мила. Така рідна. В цій формі футбольної команди Данії така спокуслива. Де цікаво вона її взяла?

І саме в цей момент датський футболіст забиває гол. Вболівальники ревуть, вимахуючи прапорами. Я теж схвачуюся й згортаю її в оберемок. І мої вуста накривають її. Мені плювати, що зараз на нас дивляться мільйони глядачів. Я її обожнюю. Я кохаю її. А зі всім останнім розберемося згодом.

І відповідати за цей порив пристрасті мені довелося вже за кілька годин. Залишивши Джул на Моріса, повільно йду довгим коридором до кабінету батька. Знаю, що там мене очікує не дуже приємна розмова. Та все ж її варто провести.

Проходжу мимо чергової статуї, які з дитинства мене лякали. А коли виріс, то перестав їх помічати. І лише сьогодні чогось їх присутність впала в око. Біля дверей стоять лакеї, які проводжають мене співчутливим поглядом. Новини палацом розносяться дуже швидко. Тим паче, якщо я повернувся з матчу не один, а в супроводі молодої жінки.

Переді мною відчиняють двері. Втягую в себе побільше повітря й переступаю поріг батькового кабінету. Його Величність сидить в кріслі, закинувши ногу на ногу. А матір примостилася на довжелезній канапі, обрамленій в позолоту.

Батько жестом запрошує приєднатися до них.

Проходжу й сідаю з іншого боку канапи.

- Річарде, що то було на матчі? – запитує спокійно Його Величність. І цей спокій в його голосі з дитинства мене лякав. Краще б кричав. Тоді б знав, як себе поводити.

- Це Джулі, - відповідаю тихо. – Я познайомився з нею в Штатах.

- Як вона тут опинилася? – подає голос мама, оглядаючи мене зневажливим поглядом.

- Я її запросив, - зізнаюся чесно.

- Тоді треба подумати, як пояснити суспільству твою поведінку на матчі, - мама поглядає на батька. – А дівчину посадимо на літак додому…

- Ви не зрозуміли, - вклинююся я в роздуми матері. – Я запросив її не на матч. Я запросив її до себе.

В кімнаті запанувала тиша. Глибока. Затяжна. Гнітюча.

Я бачу по обличчю батьків, що вони розчаровані. І я підготував би їх, якби знав про її приїзд. А так вийшло трохи незручно.

- В якому сенсі, ти запросив її до себе? – запитує матір здивовано.

- Я хочу зробити їй пропозицію, - говорю щиро. – І мені потрібна ваша згода.

- Річарде, - батько зітхає, складаючи долоні перед собою, - ти добре знаєш наше ставлення до цього всього. Ми не маємо нічого проти цієї дівчини, але ти не просто принц. Ти перший в черзі на престол. І з такими пропозиціями маєш бути дуже обережним. Якби ти був простим принцом четвертим в черзі, то ми б можливо, і слова тобі не сказали. Ти маєш на це право. Та в даній ситуації ти під ковпаком. І один твій невірний крок може коштувати тобі престолу.  

- Це моє рішення! – відповідаю впевнено. – Ви ж хотіли, щоб після закінчення відпустки я назвав ім’я нареченої. То в чому проблема?

- Проблема в тому, що ця дівчина не готова до того, щоб супроводжувати тебе повсюди, - видає матір. – Поряд з нею ти думатимеш не про державні справи, а про пристрасть. Кохання заважає бути мудрим королем, сину! Тому ми не маємо на цю забаганку ніякого права. І це доведено твоїм вчинком на футболі.

- Тобто ваша відповідь, категорично «ні»? – запитую роздратовано.