Глава 1 Джулі

Аеропорт Копенгагена зустрів мене шумом та проливним дощем. Черга для проходження контролю рухається дуже повільно. А в мене ледве серце не вискакує з грудей. Заснути можна через таке обслуговування. Хоча куди поспішати? Ти вже прилетів до пункту призначення.

Нарешті мої документи перевіряють. Отримую багаж й виходжу з будівлі аеропорту під дрібний та холодний дощ. 

Ловлю таксі й прошу підвезти мене до якогось недорогого готелю. Поки проходжу реєстрацію, мої валізи вже заносять в номер.

Кімната невеличка, зате ліжко величезне. Вся протилежна стіна зі скла. Тож добре видно, як вирує негода, нагинаючи крони дерев до землі.

Відганяю погані думки з голови. Бо не хочеться вірити, що можливо погода плаче за моєю участю у всій цій виставі.

Я нічого не знаю про життя принців та принцес. Ніколи не цікавилася такими дурницями. І ось тепер тут, тремтячи від страху. В голові сотні думок. А раптом мені не вдасться побачитися з Річардом? І що тоді робити? Як повідомити про свій приїзд? А може він вже й не чекає мого візиту?

Сотні… сотні думок і жодної відповіді.

Думаю, кожна б на моєму місці хвилювалася. А можливо навіть не зважилася на поїздку. Бо виявилася розумнішою за мене.

А я сиджу отут і тремчу, як листочок на вітрі. Бо я тут одна. Мови не знаю. Як зв’язатися з Річардом теж. Не можна ж просто прийти до палацу й попросити покликати принца. По-перше, мене туди ніхто не впустить. А по-друге, мене ніхто крім Річарда й не знає.

Автоматично вмикаю телевізор, пробуючи ліжко на пружність. Воно м’яке. І мене огортає якийсь смуток. Хочеться додому. До батьків та братів. Там зараз вже гості починають з’їжджатися до сімейного свята. А я тут – в якомусь другосортному готелі планую зустріч з Річардом.

І раптом мою увагу привертають новини, де показують фото принца Річарда та… моє. Від несподіванки ноги підкошуються і я падаю. Добре, що за спиною ліжко і я не брякнулася на підлогу.

Я не розумію, що там говорять, але бачу себе на фото під час перегонів на тракторах. Моє ім’я називають доволі часто. Тож миттєво лізу в Інтернет й шукаю статтю англійською мовою.

І від побаченого ледве не втрачаю свідомість.

В мережі купа наших з Річардом фото.

Моє ім’я ледве не в багнюці вивалюють, розповідаючи вигадані історії про стосунки датського принца Річарда та студентки з Штатів. 

Дідько! І що тепер робити?

Трохи прийшовши в себе, приймаю душ та одягаюся на футбол. Сьогодні має вирішитися моє питання. Або я повідомлю про свій приїзд, або повернуся додому. Бо знімати номер в готелях Копенгагена на довгий період я не зможу. Ціни тут кусаються.

Одягнувшись в форму вболівальниці, їду до стадіону. Дощ вже закінчився, та на вулиці прохолодно. Хоча б Річ там був, щоб не поїхала туди дарма.

Біля входів до стадіону знову довжелезна черга. Перевірять квитки та оглядають з металошукачем. Раптом комусь захочеться пронести якусь зброю.

Озираюся навкруги. А раптом десь тут в черзі побачу Річарда. І сама ж починаю сміятися. Зрозуміло, що його тут не буде. Його проведуть іншим шляхом.

Сама до себе бубню щось, щоб заспокоїтися. 

- Привіт! – чую за спиною. – Ти з Англії?

Озираюся. Переді мною двоє хлопців та дівчина, обличчя якої розфарбоване в прапор Данії.

- Якщо ти з Англії, то тобі не сюди, - подає голос юнак, на голові якого шапка з тими ж кольорами прапора країни. – Англійські вболівальники сектор Д.

- Я… не з Англії, - видавлюю з себе. – Я зі Штатів, але вболіватиму за датську команду… Тож мені сюди…

- Німецькою володієш? – запитав другий юнак.

- Трохи, - знизую плечима. – Англійською краще.

- Окей! – усміхається він, протягуючи долоню. – Я Марк!

- Джул, - міцно стискаю долоню юнака.

- А це Адам та Еліна, - представляє юнак. – Не хочеш приєднатися до нашого гурту?

- В нас з собою картопля фрі, кола та чіпси, - промовив Адам.

- Я не проти, - усміхаюся щиро. – А в мене є хотдоги.

- От і славно!

- Слухай, - шепоче мені на вухо Еліна, коли ми знаходимо свої місця. – Ти б може переодяглася? Подивися навкруги. Тут всі в формі гравців нашої країни.

- Так, - запинаюся. – В мене немає такої форми.

- Ось, - вона витягує з рюкзака одяг. – Переодягайся. Не хвилюйся! Тут ти ще й оголених побачиш. Коли забивають гол, то дехто від емоцій та хвилювання скидає з себе одяг. Минулого разу одна оголена вболівальниця навіть на поле вискочила. Її тоді ловили. Тож ніхто не звертатиме на тебе уваги.   

Хто ніколи не був на футболі, той не зрозуміє, яка чарівна атмосфера тут панує. Всі навкруги кричать. Свистять. Сурмлять. Нікому ні до кого немає ніякої справи. Швидко натягую на себе одяг збірної. Й відчуваю себе частиною цієї футбольної родини. Аж незручно стає. Я ж насправді нікого з гравців збірної Данії не знаю. Я тут лише через Річарда. Але опинитися знову в цій атмосфері, то було блаженство. Я так скучила за всім оцим.    

А хвилі вболівальників, то взагалі шик. Починається з одного кутка сектора і переходить на інший. Ми кричимо. Горлаємо. Підскакуємо, кожного разу, коли є представляється можливість забити гол.

Трохи заспокоївшись, озираюся навкруги. Та серед однакових облич та форми датської збірної, в яку вдягнені вболівальники, важко знайти того, кого шукаєш. Певно це була дурна затія – привернути увагу Річарда саме під час футболу.

- Кого виглядаєш? – кричить на вухо Марк, примруживши очі. – Ти тут не одна?  

- Читала, що Ваш принц має бути на футболі, - усміхаюся до хлопця.

- І ти, наївна, реально вишукуєш в цьому секторі принца? – хмикає Адам. – Він в спеціальній ложі спостерігає за футболом.

Він вказує мені на велетенський екран, де зараз з'являється обличчя Річарда. Серце ледь не вистрибує з грудей. А він спокійно склав руки в замок і спостерігає за грою. Обличчя серйозне. Жодної емоції, хвилювання чи усмішки на обличчі.