Розділ 59. Поганець

Ранок у домі Кобри не починався зі світла. Він починався з відчуття абсолютної, монолітної присутності.

Я прокинулася на шовкових простирадлах, які більше не здавалися мені слизькими чи чужими. Я лежала на животі, і мої крила, важкі від інкрустованої платини, вільно розкинулися на ліжку, займаючи майже весь простір. Без корсета. Спина дихала. Кожен мій нерв був відкритий цьому повітрю, яке більше не пахло хлором чи озоном — воно пахло Дереком.

Я не відчувала страху. Те паралізуюче тремтіння, яке супроводжувало кожен мій ранок у пентхаусі Іса, зникло, наче його ніколи й не було. Замість нього всередині пульсував темний, густий спокій.

Дерек стояв біля панорамного вікна, через яке було видно, як догорає старий світ. Він був у сорочці з засуканими рукавами, з терміналом у руці. Його голос був тихим, але кожне слово, що вилітало з його вуст, ставало вироком.

Я спостерігала, як він спокійно, майже ліниво, віддає накази. Кілька рухів пальцями — і логістична мережа Вищої Ради переставала існувати. Одне коротке слово — і тисячі патрульних вовків переходили під його командування. Він не просто руйнував систему; він пережовував її, випльовуючи непотріб і будуючи з залишків новий, свій власний порядок.

Він був жорстоким. Він був маніпулятором. Він був тим самим «поганцем», від яких нас вчили тікати в дитинстві.

І саме в цю хвилину, дивлячись на його нерухомий профіль, я нарешті усвідомила істину, яку так старанно ховала від себе всі ці місяці.

Я не була жертвою обставин. Я не потрапила в полон до хижака. Я не була пташкою, яку заманили в пастку. Я сама зайшла в пащу змія. Крок за кроком, свідомо й розважливо, я обирала цей шлях. Я хотіла цієї сили. Я жадала цієї отрути. Я добровільно залишилася в його кільцях, бо тільки тут, у самому серці небезпеки, я відчула себе справжньою.

Я була не Совушкою. Я була тією, хто навчився любити свого ката за те, що він зробив її рівною собі.

Дерек відклав термінал. Він відчув мій погляд — змії завжди відчувають тепло. Він повільно підійшов до ліжка й опустився на край. Його очі з вертикальними зіницями зустрілися з моїми. У них не було каяття. Тільки володіння.

Він нахилився до моєї спини. Я затамувала подих. Його губи — гарячі й водночас прохолодні — торкнулися самого суглоба мого лівого крила, там, де колись корсет впивався в плоть найсильніше. Він цілував моє понівечене пір'я, мою гордість і мій дефект, з такою шаленою, істинною ніжністю, від якої в мене знову перехопило подих.

Це був не поцілунок коханого. Це був поцілунок бога, який прийняв свою жертву.

Він підняв голову, і його рука міцно стиснула моє плече, маркуючи мене своєю назавжди.

— Рада впала, Альзо, — прошепотів він прямо мені в губи. Його голос вібрував у моїх кістках, стаючи моєю новою істиною. — Більше немає квот. Більше немає корсетів. Більше немає нікого, хто міг би підрізати тобі пір’я.

Він відсторонився на міліметр, даючи мені можливість побачити весь світ, що розстилався біля наших ніг — зруйнований, хаотичний і готовий до того, щоб ми його переписали.

— Тепер лети так високо, як захочеш, — сказав він, і в його очах я побачила не небо, а безодню, в яку ми збиралися стрибнути разом. — Я буду твоїм вітром.

Я закрила очі й розправила крила на повну ширину, заповнюючи ними всю кімнату. Я була Совою. Я була Коброю. Я була частиною темряви, яка нарешті стала світлом.

Назад дороги не було. Але вперше в житті я не озиралася.

Я злетіла.