Розділ 56. Весілля

Небо над Сектором «Центр» було не просто стерильним — воно було розпеченим від мільярдів пікселів. Гігантські голографічні екрани, встановлені на кожному хмарочосі, транслювали одну й ту саму картинку. Весь світ — від блискучих залів Вищої Ради до останнього вологого підвалу в «Зеро» — завмер.

Це не була просто церемонія. Це був медійний вибух, що розірвав вікову тишу ієрархії. Рептилія і Птах. Кобра і Сова. Політичний акт, замаскований під таїнство, який оголошував початок нової епохи, де старі касти більше не були законом.

Храм Генетичної Єдності був заповнений холодною, важкою розкішшю. Чорний мармур, білі лілії, що пахли смертю і відродженням, і тисячі об’єктивів, що стежили за кожним подихом.

Коли двері розчинилися, зал ахнув — і цей звук багатотисячним відлунням прокотився по всіх динаміках міста.

Я йшла по вівтарній доріжці, і кожен мій крок був маніфестом. Моя сукня була витвором мистецтва і катування водночас: тонка, майже прозора тканина, що трималася на металевих нитях, залишала мою спину абсолютно оголеною. Мої крила були відкриті повністю.

Сіре пір’я, інкрустоване мікроскопічними діамантами, розправилося на півтора метра в кожен бік, зачіпаючи квіти й колони. Я йшла, і мої понівечені шрамами крила здавалися не дефектом, а величним бойовим стягом. Я більше не ховалася. Я була Альзою Елісон, і моє «каліцтво» тепер було моєю короною.

Дерек чекав біля вівтаря. Він був у парадному мундирі, але без кашкета, і в світлі прожекторів його очі з вертикальними зіницями здавалися золотими колодязями. Коли я підійшла, він не простягнув руку — він просто дивився, і в цьому погляді було стільки владної, темної гордості, що в мене заніміли кінчики пальців.

Священнослужитель-Варан почав читати формули союзу, але я не чула слів. Я бачила тільки Дерека.

Настав момент клятв. Камери наїхали максимально близько. Моє обличчя, збільшене в тисячу разів, з’явилося на фасадах будівель міста. Світ чекав на гру. Чекав на юридично вивірений текст.

Я взяла його за руки. Його долоні були прохолодними, але під шкірою відчувався той самий невтомний пульс, який я навчилася впізнавати в темряві.

— Я, Альза Мейтленд, приймаю твою отруту як свої ліки, — мій голос, підсилений мікрофонами, прозвучав надто чисто, надто щиро для цієї фальшивої зали.

Я зазирнула йому в очі й раптом зрозуміла жахливу річ: я не граю. Всі ці маніпуляції, всі плани Дерека, все моє минуле з Ісом — усе це розчинилося. В цю хвилину, перед обличчям усього світу, я реально кохала його. Я кохала його за те, що він виростив мене як зброю. За те, що він дозволив мені бути потворною. За те, що він став моїм єдиним корсетом, який я не хотіла знімати.

Це було очевидно кожному глядачеві. Мої зіниці були розширені не від страху, а від жаги. Мої крила ледь помітно тремтіли, мимовільно огортаючи його фігуру, наче я намагалася закрити його від усього світу. Це була не політична угода. Це було підпорядкування душі.

Дерек нахилився до мене. Його губи торкнулися моїх, і в цьому поцілунку не було публічності. Це було глибоке володіння, яке транслювалося на мільярди екранів. Він не просто цілував наречену — він маркував свою територію, вливаючи свою волю в мої легені.

В цей момент у пентхаусах Вищої Ради розбивалися келихи. В «Зеро» люди падали на коліна, плачучи від нерозуміння й надії.

Іс, дивлячись на величезний екран у центрі площі, опустив голову. Він побачив те, чого боявся найбільше: Альза не просто підкорилася. Вона знайшла своє серце в руках Кобри.

— Тепер ми одне, — прошепотів Дерек мені в губи, коли ми розвернулися до залу.

Я міцно стиснула його руку. Мої розправлені крила накрили його плечі сірим шовком. Ми стояли перед світом — Птах і Змія, ідеальний союз жаху та краси. Нова епоха почалася не з революції на вулицях. Вона почалася з поцілунку двох чудовиськ, які знайшли одне в одному свою єдину істину.

Прямий ефір обірвався на кадрі, де ми виходимо з храму під дощем із білих пелюсток, і моє величне, інкрустоване камінням крило повністю закриває Дерека від камер. Сова обрала свою темряву. І ця темрява була прекрасною.