Розділ 55. Саботаж

Весільний прийом у «Шпилі Кобри» нагадував бал примар: ідеально підібрані гості, срібний сміх і відчуття, що під цим чорним мармуром пульсує безодня. Я стояла на терасі, розправивши крила, які тепер сяяли під софітами, наче інкрустовані титаном. Моя сукня-павутиння тріпотіла на вітрі, а на зап'ясті важко лежав браслет-сенсор — мій прямий зв'язок із Домом Кобри.

Я відчула його до того, як почула. Повітря стало сухим, позбавленим того солодкого зміїного аромату, до якого я встигла звикнути.

Іс вийшов із тіні колони. Він не мав зброї. На ньому був той самий бездоганний костюм, у якому він колись обіймав мене в оранжереї. Але очі… вони були червоними від недосипу, а в руках він тримав старий аналоговий планшет — єдину річ, яку неможливо було зламати дистанційно.

— Альзо, зупинися, — прошепотів він. Його голос був надламаним, позбавленим звичної металевої впевненості. — Я не прийшов тебе вбивати. Я прийшов показати тобі, що ти підписуєш.

Він активував екран. На ньому миготіли кадри з архівів «Кобр» десятирічної давнини. Університет. Я, зовсім юна, сиджу на лавці. А в тіні, на задньому плані — Дерек. Наступний кадр — моє перше місце роботи. У натовпі — знову він.

— Він не просто «вибрав» тебе, Альзо, — Іс зробив крок до мене, і його руки тремтіли. — Він виростив тебе. Він прибирав твоїх друзів, він маніпулював твоїми оцінками, він підкинув тебе мені, щоб я навчив тебе жорстокості! Він — не твій рятівник. Він — архітектор твого пекла. Він знав про «корекцію» твоєї матері ще до того, як її призначили. Він дозволив цьому статися, щоб прийти в останню секунду!

Слова Іса падали на мене, як розпечений свинець. Кожна цифра, кожна дата на екрані підтверджувала: моє життя було виставою, де режисером був чоловік, за якого я щойно вийшла заміж. Весь мій «вільний вибір» був лише вдало прокладеною колією.

— Дивись на мене! — крикнув Іс, і в його очах блиснула сльоза — перша справжня емоція. — Я любив тебе як міг, Альзо. Стерильно, жахливо, але я ніколи не робив із тебе інкубатор! Ходімо зі мною. Зараз. У мене є гелікоптер на нижньому рівні. Ми зникнемо. Я поверну тобі батьків іншим шляхом. Тільки не залишайся з цією змією!

Я дивилася на нього і відчувала, як усередині щось розривається. Це була точка, де я могла втекти. Повернутися до зрозумілого тирана від незбагненного чудовиська.

— Ісе… — я зробила крок до нього. Його обличчя прояснилося від надії.

Але в цей момент із тіні за моєю спиною вийшов Дерек. Він не поспішав. Він не витягав зброю. Він просто стояв, склавши руки на грудях, і спостерігав.

— Ти запізнився, Ісе, — спокійно промовив Дерек. — Ти показав їй правду. Але ти забув запитати, чи потрібна вона їй тепер.

Іс глянув на Дерека з такою ненавистю, що повітря, здавалося, мало спалахнути. — Ти — потвора! Ти зробив із неї свою подобу!

Я подивилася на планшет у руках Іса, а потім — на Дерека. Я знала, що все, що сказав Іс — правда. Дерек створив моє пекло. Він маніпулював моїм болем. Він дозволив моїй матері страждати.

Але потім я згадала той момент у «Зеро», коли Дерек не торкався мене, даючи мені право на власну втому. Я згадала, як він розправляв моє пір’я, немов воно було дорожчим за золото. І я згадала, як Іс соромився моїх крил.

Я підійшла до Іса. Повільно. Моє пір'я зачепило його рукав. Я взяла планшет із його рук і, не відводячи погляду від його очей, просто розтиснула пальці.

Пристрій полетів униз із сотого поверху, зникаючи в тумані «Зеро».

— Альзо… — прошепотів Іс. Його світ руйнувався.

— Ти правий, Ісе, — мій голос був тихим, але в ньому була сила, яка могла б розтрощити цей хмарочос. — Він маніпулював мною. Він створив це пекло. Але в цьому пеклі я нарешті навчилася стояти без твоєї допомоги. Ти любив свою «ідею» мене. Ти любив ляльку, яку можна було підправити скальпелем. А він… — я на мить завагалася, відчуваючи отруту, що розливалася в крові. — Він полюбив мою темряву. І він дав мені силу, щоб я могла вигнати тебе зі своєї голови.

Я зробила крок назад, стаючи поруч із Дереком. Я не брала його за руку. Я просто стала частиною його тіні.

— Йди, Ісе, — сказала я, і це було болючіше за будь-який удар. — Твій час закінчився. 

Іс відступив. Його обличчя зблідло, стаючи схожим на гіпсову маску на похороні. Він зрозумів: він програв не Дереку. Він програв тій версії мене, яку сам же і виплекав у своїй оранжереї. Він навчив мене виживати, але не врахував, що першим, кого я знищу задля власного виживання, буде він.

— Ти… ти справді тепер одна з них, — промовив він, і в цьому голосі було стільки болю, що на мить мені захотілося кинутися до нього і втішити. — Прощавай, Альзо. Сподіваюся, твої нові крила витримають вагу твоєї нової душі.

Він розвернувся і пішов у темряву. Жодної охорони. Жодної боротьби. Він пішов як привид, що нарешті усвідомив власну смерть.

Я стояла на терасі, відчуваючи, як по щоках течуть гарячі сльози. Це було прощання з усім людським, що в мені залишалося. Я щойно вбила останню людину, яка бачила в мені не зброю, а жінку.

Дерек підійшов ззаду. Він не обіймав мене. Він просто поклав свою важку, прохолодну долоню мені на плече, притискаючи до себе.

— Ти зробила правильний вибір, Совушко, — прошепотів він. — Правда — це всього лише інструмент. Тепер ти знаєш усе. І тепер ти вільна від нього назавжди.

Я обернулася до нього, і в моїх очах була лише холодна, нескінченна ніч. — Я знаю, що ти зробив, Дереку. Я знаю, що ти виростив мене для цього моменту.

Він усміхнувся — вперше по-справжньому, і в цій посмішці було стільки жорстокої, спокусливої любові, що в мене перехопило подих.

— І саме тому ти зараз зі мною. Бо тільки я знаю, якої ціни варта твоя велич.

Він нахилився і поцілував мене — гірко, владно, з присмаком остаточної перемоги. Я відповідала йому, знаючи, що цей поцілунок — мій контракт із безоднею.

Внизу, у Секторі «Зеро», хтось запустив весільний феєрверк. Червоні спалахи розцвітали в небі, наче краплі крові на білому снігу. Іс дивився на них із вікна свого авто, а я… я розправила крила, накриваючи ними чоловіка, що став моїм Богом.